Татьяна Белимова - Вільний світ

Я щасливий, але чи так, як із тією, іншою (коли цілував ту, іншу… лише раз, один-єдиний раз…)? Ні, не було іншої, є лише ця, що поруч! Оля… Оля, вона така, якою й має бути моя дружина, – гарна, розумна, працьовита, ніжна, віддана, закохана в мене до нестями! Чи можна відмовитися від такої? Шукати кращої? Де? Нащо? Усе решта – ілюзії, фантоми, що їх варто відігнати від себе раз і назавжди.

– Юхремчику! Я така рада. Тепер Ганя з Марусею не будуть уже очі мені виїдати, що живу з тобою «на віру»…

Дивом дивуюся від її слів. Оті завжди тихі й скромні дівчата, що поселилися навпроти нас і майже місяць (бо вони трохи пізніше приїхали) чемно вітаються, завжди такі привітні, а з’ясувалося, «виїдали очі»? Чи не тоді, коли просили Олю, щоб вона їм, малописьменним, допомогла заяви на нові документи правильно скласти?

– Чого ж ти не казала? Нащо взагалі їх слухала? Щоб більше до них не ходила! І в нас щоб я їх не бачив! Нема чого!

Обернувся до неї спиною (Зраділа! Ото вже радість – документ на законний шлюб!). Крізь прочинене вікно вдивляюся в злітну смугу недалекого аеродрому, обгородженого високим металевим парканом. Але з нашого третього поверху видно краєчок розграфленої доріжки, а повітря раз у раз роздирає одноманітний гуркітливий звук літака, що кружляє довкола, заходячи на посадку чи злітаючи. Десь там, за ним, перші ферми, з яких наша братва вже другий чи й третій день тягає овець і тельбушить їх просто біля будинків, тут же розпалює багаття, щоб по-дикунському насмажити свіжини. А хто «цивілізованіший», тягне на поверхи й готує на електричних плитках, які є в кожній квартирі (і вже всі знають, що в сусідньому будинку забили каналізацію баранячими тельбухами – сморід навкруги). А нам американці щодня видають і макарони, і сир, і консерви, і булки. Навіть цукерки беремо в переїзному буфеті.

– Скільки нам іще тут бути?

– Додому хочеться.

– Спитали б в американців, та як їх спитаєш, коли не вміють ні по-нашому, ні по-німецькому! А того перекладача поки знайдеш…

– Уже недовго! Усі кажуть, що скоро!

– Уже й гроші почали давати! Ті, що «відпускні».

Парить. Сьогодні парить. На дощ? Чи що? Ми ще не підійшли до потрібної нам кам’яниці, де видають «відпускні», але вже й так ясно, який із довгого ряду цих різнобарвних вцілілих будинків нам потрібен. Черга… Багато охочих отримати компенсацію у вигляді марок, за які в місцевих магазинах, відремонтованих і знову відчинених, можна купити якісь панські вебеги (собі й рідним на подарунок).

– Оце так зустріч…

– Здрастуй, Єфреме!

Стою, не знаючи, що сказати (слова зрадливо повтікали від мене, тому я мовчки продаю витрішки). Чи думав я, що колись іще побачу її, Тоню? Стоїть, оповита чимось нереально гарним і білим. А я роздивляюся, як спраглий чи змучений голодом, цей дим чорного волосся над смаглявим чолом, темні глибокі очі, штучний пуп’янок підведених карміном вуст – нічого не змінилося, відколи бачив її востаннє, і водночас змінилося все – у мене, у неї. Вона вся ніби світиться. Чому? Хоч би діру в ній не продивитися. Поруч із нею високий хлопець із коротко стриженим (майже під нуль) русявим чубом. Тоня тримає його під руку (вона завжди любила це! шпацирувати отак попід руку). Вони підійшли й стали в чергу відразу за ними, на відстані відставленого ліктя (а може, і тісніше, відчуваю навіть приємно-солодкавий дух, яким віє від Тоні).

Не розумію, що зі мною коїться (найшло? пороблено?), але оце нервове збудження, що дійшло крайньої межі (сміх, якісь анекдоти й побрехеньки, що на них Тоня та її хлопець відповідають чемними усмішками), зараз мене просто розірве зсередини (відчуваю це досить виразно).

– Знаєш, Тоню, а ми з Олею вчора побралися. Американці бланка видали. Це щоб наші зайвих питань не ставили під час пересилки.

Оля зводить на мене здивований погляд (вона, звісно, нічого не знає про Тоню, це рудувата Кеті завжди була об’єктом наших таємних кпинів). А Тоня всміхається й щиро каже, що вітає нас (Вітає нас? Нас? Чи мене?).

– А ходімо до нас. Відсвяткуємо за земляцьким звичаєм.

– Не знаю, незручно трохи…

– А чого ти нас із хлопцем своїм не знайомиш?

– Та ще не встигла… Знайомтеся! Це Жора. Жора Терещенко.

Чи це так необхідно – називати його прізвище? Дівчина червоніє, опускає очі. Я ще ніколи не бачив її такою, і гострий шпичачок («Тільки ж не ревнощів! – переконую себе. – А образи – від – нерозуміння – чим – він – власне – кращий?»), який я жену від себе, зринає десь на споді.