Татьяна Белимова - Вільний світ

– Так що, війні кінець?

– I’ve got more! Take it if you like! [9] Маю ще! Як хочеш, бери! ( англ. )

Американець простягує мені такий само розцяцькований, як і запальничка, портсигар, що в ньому рівними рядочками лежать білі циліндрики запашної трутизни.

– Та ні! Я ж не курю. Не розумієш? Ге? І не побалакаєш із тобою…

Мовчки куримо, стоїмо на ґанку, вдивляючись у захід, де гуркоче якась незнана техніка (але вочевидь не мала, якщо цей гук долинає аж сюди), де сонце розпеченим у якійсь (якій?) гігантській кузні калачиком хилиться і хилиться за край землі.

– О! Еле тебя нашёл! Хорошо, что сказал «возле кухни». Большой дом у этих немцев… Хоть и набилось нашего брата…

Іван – мій вранішній знайомець, той самий «русский американец» – умощується біля мого ліжка на стільчику. Я вже спав, але прокинувся від його голосу й сідаю, звісивши ноги.

– Утром уедем. Приказ поступил.

– А я?

– А ты пока тут будешь… Хозяева твои хоть хорошие? Не обижают? Ты только скажи…

– Ніхто мене тут нічим не образив за два роки…

– За нами придут другие, они уже вами распорядятся…

– Смішно так слова вимовляєш.

– А что ж ты хотел? Я родился уже в Америке. Вот, смотри.

Іван витягує звідкись із внутрішньої кишені великого гамана, – лискучого, ніби шкіряного, – відкриває його, а там замість грошей – сторінки, як у книжці, і на кожній приклеєна світлинка. Показує мені батьків, дружину Мері (справжню англійку), синочка, схожого на нього (достеменно видно, чийого батька син), невеличкий чепурний будиночок, навколо якого могутні стовбури екзотичних дерев.

– Что б тебе дать на память? Вернусь в Америку, земляков уже не увижу.

Він навіть думки не припускає, що його тут можуть… Навіть думки… Усміхається білозубо на весь рот. У нього гарна дружина й синок. За ним стоїть його неозора могутня батьківщина. Я вже й на собі відчув цю її могутність, спроможність відрядити за океан мільйон літаків, під крилами яких мільйон бомб і купа гуманітарного «шоколаду».

– А ты хочешь на родину? Или не будешь возвращаться?

– Як же не хочу? Що мені тут робити? Удома мене мати чекає… Сестра… У них, крім мене, немає нікого.

– На вот. Это тебе на память. Вчера выдали… Так что всё новехонькое.

Я роздивляюся пакунок, який поклав на моє ліжко цей американець (не знаю, чи й зручно розпаковувати при ньому). Але він сам жестом припрошує мене – глянь, мовляв. Виймаю темно-синю майку й такого ж кольору труси, що в них, крім резинки, пришито ще й ґудзики («Универсальные! На любой живот!» – пояснює мені Іван). Я починаю сміятися – спершу тихо (ніби випробовуючи «рівень сміху»), а далі голосніше й голосніше. Іван підхоплює сміх. Хтось нас почув, двері відчиняються, лунають фрази англійською, на які Іван щось відповідає.

– Вставай! Наши у твоего бауэра вино нашли в погребе! Чего спать? Потом выспишься.

Я слухняно встаю, швидко одягаюся, виходжу в коридор, простую на кухню, відчиняю двері й опиняюся в освітленому колі, у якому голосні веселі слова – вигуки – регіт ніби плавають у сивому нікотиновому диму. Але роблю я все це механічно. Ніби уві сні… Оте вранішнє відчуття зміненого кута зору (таке вже колись було зі мною… коли? чи тоді, коли був в’язнем Проскурівського концтабору? чи в дерев’яному вагоні простого товарняка дорогою сюди? чи вже тут, у цій ситій бауерській Німеччині?) знову накриває мене… Хто я? Хто? У цьому великому світі? І де те місце, оте саме пристановище, де я буду собою? Не в’язнем, не «остом», не рабом, а вільною – людиною – для – себе – самого? Та й чи можливо це? Коли врешті знатиму? Знову знатиму відповідь на таке, здавалося б, просте запитання: хто – я – такий?

– То їдеш?

– Їду.

– Не лишишся?

– Не можу…

– Війна скінчилася, і ти… Ти вже не «ост».

– Це тут ні до чого. Я не можу лишитися.

– Ти їдеш із нею? З Ольгою?

– Так.

Кеті вже не дивиться на мене. Вона відвернулася. Може, хотіла ще щось сказати? Щось завадило? Гордощі? Стримувані сльози? Чи просто здалося? (О! Вона вміє тримати себе в руках.) А може, це не дав Курт, який розміреною ходою наближається до нас? (Цей уже точно не видасть жодних емоцій, увесь затиснутий, увібганий у цю машкару статечного, чемного, вірного всім можливим традиціям бауера.) Я б хотів її утішити, але як? Чим? Я ж не провидець і не знаю, що незабаром Кеті вийде заміж за хорошого хлопця, у них будуть діти – одне за одним народяться двоє синів і донька. Кеті буде цілком щасливою жінкою. І, певно, забуде про мене… Чи не забуде? Коли її чоловік помре й моєї дружини теж уже не стане, вона напише мені листа, а до нього додасть ще й об’ємну бандероль, чим поставить мене в дуже незручне становище – я ж не злидар якийсь.