Татьяна Белимова - Вільний світ

– Побудемо у вас тут кілька днів, а може, і більше… Тому звільніть помешкання для солдатів військ-союзників.

– І що ж це? А нам куди? Надворі ж холодно.

– То беріть теплі речі. Можете залишатися тут, але не в будинку.

– Що ж нам… Куди? До корів переселятися?

– Це вже ваш клопіт. Протягом години можете скласти найнеобхідніше.

– Години?

– Атож! Ви не маєте права залишатися в одному приміщенні із солдатами союзної армії. Такий порядок. Ви мене розумієте? Втямили, що я кажу, чи гукнути перекладача?

Курт заперечно хитає головою. Він усе зрозумів. Німецька його співрозмовника більш-менш пристойна. Чого він, певно, не може зрозуміти, так це те, як це він, чесний бауер і відданий громадянин своєї країни, дійшов до такого життя? Він уважно роздивляється свої черевики, ніби побачив їх уперше (звичайні собі коричневі на шнурівці, уже й потерті, бо робочі), а потім іде до власного (чи уже не власного?) будинку, не підіймаючи очей, ніби намагається краще запам’ятати цей шлях від свого родового, споконвічного і до того, що вже йому не належить (хай і тимчасово).

Досвіток. Удень, мабуть, дощитиме. Волокнисті низькі хмари затягли горизонт і кошлатою, сірою отарою сунуть на Айгах. Ще година-дві, і замжичить, а може, рясним весняним дощем проллється небо на новий врожай (така жадана хліборобська благодать, хоча цій високості над нашими головами нема жодного діла до людських турбот, війни – не – війни, вона мусить скинути вологу, сповнити нею землю).

– І що то буде? Куди маємо йти?

– Цить, жінко! Збирай речі!

– Куди ж ми пі-і-ідемо?

– Цить! Чи ти не чуєш?

Курт підганяє Марію, дівчата метушаться між першим і другим поверхом: уже якісь вузли, декілька подушок і ковдр, перина й навіть чотири стільці перенесено до корівника (я помагаю, хоч мої хазяї вже й не можуть мені наказувати). А всеньке подвір’я Кугле сповнює сміх – гук – кахикання – бемкання, поверх чого звуки чужої, хоч і дуже схожої на німецьку, мови, що ніби нитками обплітають цей хаос або й самі є тією формою, що вміщає той гармидер у собі, але він не тримається купи, вихлюпується через край, зливається з таким самим гамором на сусідських дворах. Машини піхоти рівною вервечкою поставали одна за одною. Їхні лискучі, ніби відполіровані боки заляпані багном. Бійці носять відрами воду з вуличного водогону і вже влаштували тут справжню лазню для своїх «коліс». Під ногами вже болото й брудні потічки розлилися всім цим чепурним доглянутим подвір’ям і потекли аж ген за ворота. «А наші ж піхотинці?… – раптом нагадую собі. – Хто їх коли возив? От Америка! Уміє воювати!»

Стою на ґанку й видивляюся в цьому пістрявому натовпі свого знайомця Івана (око знову й знову чіпляється за двох чорних хлопців, справжніх муринів. Чув, звісно, що такі десь є, але ще жодного разу не бачив. А Іван не лише розмовляє і російською, і німецькою, але тут він вочевидь за старшого (принаймні мені так здається).

– А мені ж куди? Теж до короварні з хазяями?

– А ты где раньше жил?

– Та тут, у будинку… в комірчині… там, біля кухні відразу!

– Там и оставайся! Ты был пленный! А мы тебя освободили! Стало быть, теперь отвечаем за тебя!

Ніхто не помічає «плєнного», ці мої визволителі не звертають жодної уваги на мою особу. Стрімко й невідворотно змінюється мій тутешній статус. Відчуваю це так виразно, ніби бачу збоку і себе, і цих хлопців на подвір’ї, які курять, хлюпають водою під ноги (якби не їхня англійська й нашивки на формі, то й не розрізнив би їх у натовпі – звичайні собі хлопці), ці машини з об’ємними багажниками, з яких дістають розкладачки в чохлах і скачані в рури тонкі матраци. Учора я був остарбайтером із німецьким паспортом, який прожив тут, у Німеччині, два роки, справно виконуючи все, що належить, що наказували. А сьогодні? Сьогодні я хто? Уже вільний? Чи ще раб? Прислужник оцих нових господарів? Хто я?

– Що ви тут? Нічого вам не треба більше? Може, принести?

– Та ні! Усе є. Зараз повечеряємо й спати ляжемо…

– Дивіться… Я вже теж спати піду…

– Чуєш, Єфреме! А що там, удома? Що вони там роблять?

– Та сидять на кухні…

– Пиво все вже випили?

– Мабуть… Я не дивився…

– У погріб лазили?

– Ага… Щось там тягали…

– Ох… А що? Хіба ж можна щось удіяти?

Механічно беру простягнуту мені кимось сигарету (хоч і не курю, так, лише балуюся з хлопцями вряди-годи) і так само механічно кажу «данке» (хоча, швидше за все, мене й не розуміють). Тоді мовчки припалюю від завбачливо простягнутої запальнички, яка більше скидається на іграшкову забавку, – такий собі мініатюрний пістолетик, що з нього місцями вже облупилася позлітка.