Татьяна Белимова - Вільний світ

А на острові вже, певно, перша молода картопля, і мама задобрює її, варену, дрібно накришеним кропом, а до неї в полумиску квашене молоко… Нащо тільки й нагадав? Повний рот слини набіг…

Чи ж буде коли воля? Чи вона, та воля, лише спогад (а може, мрія)?

– «Arbeit macht frei!»

«Мамо! Як же я за вами скучила, мамочко. Як там наші малі? Підросли? Мені недавно такий страшний сон наснився. Ніби наш Тарасик бавився десь на городі й знайшов якусь чи то гранату, чи невідь-що… і… (Не доведи Господи! Це ж лише сон? Не хочу й переказувати…) Прокинулася, а за вікном ще темно, бо ж рання весна, майже зима, пізно світає. Прокинулася й заснути вже не можу… Листа? Як же його вам написати?

Як ви там, мамо? Хоч би все було добре. Важко вам, я знаю. Нічого, мамо. От скінчиться війна, обживуся тут і заберу вас до себе. Не може ж такого бути, щоб не можна було вас сюди забрати?

Бо я, мамо, не повернуся. Уже так собі постановила. Ви й гадки не маєте, яке тут життя! І після цього повернутися – усе одно, що десь із сонечка, із любого садочка, залізти в темний, вологий льох. Я тут вільна, мамо. Дарма, що ця пов’язка синьо-біла, дарма, що наймичка в панів, але тут світ людей, а не рабів. Я тут не бидло, як у нас… Я тут фройлян. І я… Я тут залишуся! Назавжди.

Тут ходив до мене хлопець один. Хороший, розумний, гарний, але й чути не хотів, щоб лишитися після війни в Німеччині… Дати йому надію? Відповісти на його почуття? Чи варто? Відчувала, що в нього серйозні почуття, але ж я не повернуся.

– Бо я, мамо, не повернуся!

«А я так думаю, синку, що ти живий. Я собі так думаю, що ти десь у полон потрапив. І мати так думає, лише не говорить, усе сподівається, що в госпіталі якомусь тебе розшукають… Уперлася й усе! (Ти ж її знаєш.) Каже, може, у нього памороки забило, а прочуняється і згадає, хто він.

А я так думаю, що ти до німців попав. То нічого. Виживеш. Я ж вижив? Вижив! Вернувся додому. І ти вернешся. Видно, доля вже в нас, у Терещенків, така – усе десь на чужині хліб не наш їсти.

А мене як узяли, то били сильно. Я ж руки догори підняв! Чого лупите? Але ж хіба спитаєш, та й чи сказав би хто? Добре, що не розстріляли, бо багатьох розстрілювали. Пов’язку білу на очі… Командирський окрик… Постріл… Думав, і мене, але минулося.

Бувало, женуть на роботу (а їсти ж хочеться страшенно), і побачиш недопалок під бордюром, що його кинув щойно пан хороший, то так уже й вибираєш момент, щоб крутнутися й підібрати (можна підібрати, а можна й прикладом по спині заробити). Але якщо вже вигорнув його з придорожньої куряви й ховаєш у рукав, ото вже щастя! Смокчеш цілий день, і голод, як задобрений звір, вщухає.

Або так – сядеш під бараком у неділю. А сестричка з Червоного Хреста ходить і прянички роздає. А я свій не з’їв, а заховав. І не один, а кілька, і поміняв тоді їх в одного на губну гармоніку. Та ти ж бачив її. Я ж її додому привіз.

Учора до сусідки чоловік повернувся. Ноги вище коліна немає. Сіли з ним на кухні випити-погомоніти по-сусідському. А він мовчить. Тільки п’є й закусює. А тоді тільки трясь кулаком по столу! І очі такі порожні-порожні… Війна… Що то вона з людьми робить?

– А я так думаю, синку, що ти живий.

«Ґел-ґел-ґел», – ґелґочуть щось! Ну чисто тобі гуси. Дивлюся на цих дивних мадярів крізь прочинені двері короварні. Сюди вони не потикаються – вернуть свої панські писки. Не для них то забава – коло корів ходити. Курт походжає власним обійстям або стоїть собі непорушно, дивиться на ці криті вози, якими два дні тому прибули сюди ці люди.

Тікають… Наші десь там уже близько. З усього видно, що наступають, а ці мадяри порізали всю свою худобу, наробили ковбас (таких перчених, що й не можна проковтнути), посідали на вози й поїхали на захід.

– Вони бояться совєтської власті, – це Курт пояснює Марії (він перемовлявся з їхнім старшим ламаною німецькою, а більше – на мигах). – Кажуть, що мали там маєтки, але все покидали… Життя ж дорожче.

Життя дорожче? Атож! Але невже совєти такі страшні? Страшні? Страшні… Чи ж мені, сироті з милості наших «добрих» сільських активістів цього не знати? Але ж мадяри? Чим вони завинили? То вже, певно, якісь страшенні багачі були, що так полякалися.

Мадяри порозселялися по всіх вільних кімнатах у великому будинку Кугле. Лізуть до погреба, беруть, що хочуть. Хе-хе! Це вам не наймит з України! Це вже вам рівня – ваші брати! Чи ж ваші брати? Потім ідуть на кухню, і вже їхні різкі голоси з незвичними інтонаціями розносяться звідти. Беруть сковорідки, щось смажать, лій шкварчить і бризкає на всі боки. Підлога й стіни в масних патьоках.