Татьяна Белимова - Вільний світ

Місяць-два? Скільки ж їм можна тут сидіти?

– Чуєш, Семене! Може, ти б тут, у селі, яку хату наглянув?

Семен батькові не заперечує, але раз на два тижні ходить до Києва шукати квартиру, чи кімнату, чи бодай якийсь куток. Багато помешкань стоять пусткою, але сусіди кажуть – в евакуації, отже, скоро повернуться. А тоді що? Куди тоді? На вулицю? Назад у село?

– Чого ти ходиш туди? Київ… Київ… Ти ж сільський, от і живи в селі!

І як його пояснити старому Арсенові, що відвик він уже від села (та й не сільський уже давно). А Гаша? Дівчата? Вони й не жили тут ніколи. Їм уже не призвичаїтися. Та й учитися ж треба! Хоч як крути, а треба до міста вертатися.

Знайшлася така «чиста» кімната до Нового року. Тож і новосілля, і Новий рік уже тут справили. Навіть тижня не прожили, прийшла Настя, перша Семенова дружина («Насилу вас розшукала! Аж у Пухівку ходила! Бо в мене ж тепер, крім вас, нікого нема! Усе згоріло!» – не виганяти ж її серед ночі). Тиждень прожила, а тоді пішла – десь знайшла комірчинку за Фролівським.

– А що думаєте, ваш Жора живий? «Безвісти пропалий»… Думаєте, знайдеться?

Дивиться кудись через вікно, а в Гафії серце спиняється. (Невже зловтішається? Але ж сама мати.)

– Жора живий! Він… Він повернеться.

Як же хочеться вірити, що так воно й буде! Невже ж і Роман так само? (Нюся вже знає – зустріла його матір, але ні з ким про це не говорить, узагалі майже не говорить, лише схудла ще дужче – не лише тому, що хліб за картками.)

Сірі хмари збираються. Уже геть низько. Може, сніг ось зараз сипоне? А може, і дощ із мокрим снігом.

– Мамо! Ходімо вже!

Але Гафія не може відірватися від цього згарища (понівечені, зчорнілі рештки того, що колись було її домом). Для когось це лише попелище, а для неї… Для неї? Рештки її минулого (Чи існування, чи найяснішого, скороминущого щастя? Вони із Семеном більше й більше віддалятимуться одне від одного, так ніби цей будинок був тим єдиним спільним простором, де можлива була гармонія). Діти вже дорослі, скоро підуть від них. Жору вони так і не дочекаються (ні Гафія, ні Семен). Що в них залишиться? Полина могила й кімнатка в комуналці?

– Мамо! Жора живий! Ти чуєш, мамо? Спиш?

– Ні, не сплю! Здрастуй, Полю! Де ж ти так довго була? Чому не приходила?

– Жора живий. Але сильно хворий… Він забув усе… Я допоможу йому, мамо. Буде знову здоровий. І ще одне, мамо… Ви з татом його ніколи не побачите. Так має бути… Не плач, мамо… Змирися.

Змиритися? З чим? Зі смертю дочки? Із втратою сина («Жора живий… але ви його ніколи не побачите»)? Зі спаленим домом, потовченим життям?

– Полю! Просю тебе! Благаю! Скажи, що це неправда! Скажи, що він повернеться, Поленько!

Пішла? Розтанула? Не змінить свого присуду? Ніколи? Ніколи – це надто довго. Це більше, ніж вічність! Чому? Чому?

– Що тобі, Гашо? Чого ти кричиш? Може, водички принести?

– Та то сон… Спи, Семене.

А сама? Чи спатиме? Чи дослухатиметься до цих думок, спогадів, одноманітного дощу за вікном, що бубонить і скаржиться комусь на свою долю?

Звідси (із цього тимчасового прихистку) теж видно Дніпро (Семен спеціально так і шукав, щоб до Дніпра поближче, аби на роботу зручніше), видно острів, якщо пройтися вперед Дніпром, – спалений острів їхнього життя, втрачених мрій, сподівань, минулого, мов сон, щастя.

«Я пишу тобі листа, Романе. Хоч і знаю… Знаю вже, що тебе нема… Це правда? Невже це правда? І більше ніколи не буде так, як було? Ніколи?

Ніколи – це скільки? У межах досяжності буття – небуття? Чи за позірністю грані досяжної «недосяжності»? Я пишу тобі листа, якого нікуди надіслати… «Адресат вибув за причиною відсутності серед живих». Адресат не присутній серед живих, викреслений із їхніх списків.

Колона рушила далі, відступаючи на схід. А ти лишився. Самотній. Ніким не оплаканий. Ніким не впізнаний. У братській могилі без хреста. На узбіччі дороги, серед таких, як і ти, молодих хлопців, твоїх товаришів, з якими плечем до плеча…

Я пишу тобі листа… Але де (і чи взагалі існує) той листоноша, що його доправить? Хоч наснися мені! Бодай раз!

Тебе нема, але щось же залишилося? Спогади, у яких ти – і – я, де я – і – ти – досі разом. Ці спогади легким серпанком огортають мене. Тішуся ними. Їх не стерти. Не знищити. Вони – живі. Вони – мої.

Вертаються помалу фронтовики… Поки що інваліди. Скільки вже таких безногих – безруких – потовчених – потрощених? То тут, то там – на милицях, із порожнім рукавом сорочки, заправленим за міцний армійський ремінь. А скільки ще буде? Скільки? Але ж… навіть отака половина людини краща за… За отой білий трикутник. Білий трикутник замість людини… І тоді вже пустка, діра, порожнеча…