Татьяна Белимова - Вільний світ

Летять над Києвом білі трикутнички – паперові вістуни… Краще вже нічого, ніж така ось казенна визначеність. Стократ краще «пропалий безвісти», ніж оця припечатана правда без права на надію.

Якби ж у мене була хоч маленька (зовсім крихітна) надія… Але твоя мама… вона шукала мене. Довго шукала… (Нащо? Хай би краще й не знайшла ніколи.)

– Дочко! Уже не назву тебе так… Не будеш мені за дочку… Бо ж Роми вже нема…

Але ти є, Романе! Ти – в мені! І ти мій, Романе! Навіки мій! Мені відданий! У видноколі моєї пам’яті! Це нічого, що вже не буде того, запланованого нами, – ні дітей, ні спільного життя (щасливого), ні єдиного простору існування (хоч би й малесенької кімнатки в комуналці). Ти завжди будеш моїм єдиним. Моїм Романом.

– Я пишу тобі листа.

«Здрастуй, синку! А ми вже так тебе чекаємо. Виглядаємо з Даркою. Нас уже звільнили. Уже весна. Ходимо в колгосп. Буряки сіяти, у полі працювати… Свій городчик уже засадили… Знаєш, як воно тяжко? Чоловіків нема, техніки нема, коней позабирали…

До дядька Лук’яна ходили. Він же грамотний, знає, що й до чого. Казав, тоді вже тебе пустять додому, як війна скінчиться… А раніше ніяк. Раніше годі й сподіватися. А коли війна скінчиться? Коли?

Ходила до баби Оляни. Вона мені на картах розклала. Виходить так, що ти живий. А біля тебе дама бубнова (Невістка? Чи так, знайома яка?). Каже баба Оляна, що з усього видно, що красива. А я собі думаю, хіба це головне? Аби розумна була, роботяща, добра. А врода? І не знаю… Аби висока була, така, як ото ти. Бо я мала, не витяглася, Дарка вже вища за мене, показніша! Але то таке… Це тобі вже, синку, вирішувати.

Це ж тобі на зимового Єфрема було двадцять два рочки. Такий уже ти дорослий. На батька схожий. А я дивлюся на твою фотокартку й не вірю, що то ти. У Германії… Такий важний! У костюмі!

Важко нам без тебе, Юхремчику! Ой і важко! Що та Дарка? Дівчина. Жалію її трохи, а вона мене, бо стара вже роблюся…

Так і живемо. Хата є, уціліла від бомбів. Та не сильно й бомбило (от у Цибулеві, де завод, то там дужче, бо ж німецька батарея була, але вже й там поповертали люди – обживаються). Харчі теж є такі-сякі, та ми не перебірливі, ти ж знаєш!

Молюся за тебе, синку. Повертайся, Юхремчику. Чекаю.

– А ми вже так тебе чекаємо!

«Мамо-мамо! Я ж уже не сама. Я з ним, мамо. Ви знаєте, який він? У нього очі такі добрі, і дивиться він завжди так… Мамо, він найкращий! І тоді, коли весною (саме дощик пройшов і скрізь калюжі) він прийшов уперше до мене не тому, що хворіла, і не по-сусідському, як ото в нас у селі, а просто щоб поговорити, а потім іще й піти десь, я вже знала, що я його… що я його кохаю.

Так, мамо, я кохаю його. З першої хвилини, з того самого моменту, як побачила його – саме виходив із воріт зі старим Кугле. Ішли десь (може, на поле), а моя хазяйка тицьнула в нього пальцем:

– Оно Куртів наймит. Бачиш? Він теж із України, як і ти.

Він теж з України? Як і я? Він зовсім поруч – на відстані мого серця.

Він завжди був такий недосяжний. І тоді, коли я провідувала його в лікарні, і коли він приходив до мене, хворої. І завжди було так соромно й солодко водночас. Бо ж він такий. Він один такий на цілому світі. Він – Єфрем.

А потім? Усе змінилося. Може, це весна, мамо? Чи він мене побачив? Не просто побачив, а роздивився? Роздивився. Нарешті. Роздивився.

– У нього очі такі добрі, і дивиться він завжди так…

«А зранку не хочеться прокидатися… Болю менше, а усвідомлення безвиході більше: не втекти, не вирватися, не визволитися – ніколи – не – вийти – на – волю! Тут один вихід – труба крематорію, що бовваніє на обрії.

Чому я не помер? Чомусь же я не помер? Залишився серед живих… Серед живих? Оці худющі маслакуваті чоловіки із западинами очей, як ожилі трупи! І я такий? І я такий самий. Лискучо-вилизаний плац, на якому в’язні – рівними шерегами. Сонце – вітер – спека – холод… Це не має жодного значення. Стій.

А з-під паркану зелена травичка. Така жива! Така справжня! Хочеться її в жменю, щоб жувати в нестямі. Зажовувати голод, від якого здихають тут щодня: хтось та й не прокинеться зранку. Хто наступний? Може, твій сусід по нарах, а може, і ти.

«Arbeit macht frei». А так! Щодня біля конвеєрної стрічки крутимо й крутимо одну й ту саму (чи ж одну й ту саму) гайку, метемо плац дротяними мітлами й чуємо далекий грюкіт залізниці (не спиняється ні вдень, ні вночі), що везе й везе сюди нове людське м’ясиво.