Татьяна Белимова - Вільний світ

– То що тепер? Здасте в концтабір?

Курт сердито сопе, спльовує собі під ноги. Намагається підступити ближче до бика, щоб оглянути ногу, але той реве скажено (добре, що я стійло замкнув) – годі й підійти.

– Не мели дурниць! Заживе, як на собаці.

Як на собаці? Це на тому нещасному їхньому Тобі, який втрапив мені під косарку? А потім Кеті з Центою, ревучи над своїм улюбленцем, понесли його десь (бо я ж привіз пса додому, не кидати ж здихати в полі, жива ж душа), виходжували й таки виходили. Бігає, лише ледь накульгуює на задню, підрізану косаркою лапу (хвоста, звісно, не врятували – так і крутив той Тобі куцим обрубком). Отже, я скалічив не лише песика, який скрізь за мною ув’язувався, а й бика… А якщо інфекція піде? Здохне. Що тоді? Чи не передумає тоді Курт? Не пошкодує про своє «не мели дурниць»?

– Не мели дурниць!

А як мені знати, чи ви справді такі вже сильно добрі, чи лише прикидаєтеся? Я вас шаную – ви мене, але чи щиро? Я – щиро, бо інакше не вмію. А ви? Хто вас розбере, німців? От у Олі хазяї геть інакші: сварка щодня (не те зробила, не туди ступила, не так глянула), майже без вихідних, і нема такого, щоб, як ото мене Кугле, за стіл до себе… Ні! Дунау не такі. Як це – наймичка буде з ними разом їсти? Хай спершу подасть-прибере, а тоді вже наїсться десь собі в закамарку. Як добрим словом не можуть віддячити, хоч би дали щось з одягу чи взуття (гне на них спину день і ніч) – усі тут дають одежу остарбайтерам (це ніби така негласна домовленість – а як інакше, наймит же працює на тебе). Але Дунау нічого не дають задурно (чи такі вже скупі, чи просто упереджені до таких, як ми, рабів, хто їх розбере). Дунау кажуть до Олі: «Ти марки отримала в касі? Біжи й купи, що тобі там треба! Ми тебе й так годуємо».

– Війні кінець!

Поїду додому! Нагостювався. Набачився тут усього. І як сіють, і як полють, і як косять, і як молотять – нічого руками ніхто не робить. Скрізь механізми придумав розумний німець. А ми? Дурні? Убогі? Злиденні? Піду вчитися. На агронома чи зоотехніка, хай дають направлення хоч на кого. Байдуже. Аби вчитися! У мене ж тепер он який досвід! Це ж можна і в нас так усе поробити – не гірше, ніж у німця, буде.

Знову весна, хлюпка, дощова, але й сонячно-радісна, молода, окрилена. Весна, мов сусідська дівчина Оля (не зовсім сусідка, бо приблуда, проста наймичка, як і я, але живе через дорогу – у бауера Дунау). Весна, наче Оля, дивиться на мене великими синіми очима, а від цього тепліше й радісніше, і небо так близько – потягнися, і дістанеш до нього рукою!

– Гей, хлопче! Відчиняй ворота!

Я щойно вийшов із дому. Прокинувся сьогодні рано від незвичного в сільській тиші Айгаха ревіння. Вийшов і очам не повірив – уся наша не дуже широка вуличка забита низенькими плямистими відкритими машинами, на великих колесах яких поналипало болото, від якого на дорозі дві жовтаво-сірі смуги (а тут же завжди чистота, дорога сяє, мов дзеркальна, і навіть коли взимку іноді випадав сніг, його швидко згрібали й вивозили на поле). З-за невеличкого пужала, причепленого спереду на машині, визирає хлопець мого віку. «Це ж антена!» – миттю проноситься в голові. А наші в сорок першому волочили кіньми такий величезний дерев’яний валок, на якому дроту намотано стільки, що сам і не піднімеш! І поволі розмотували його – прокладали телефон. А американці, бач, як придумали! Пужало антени на машині й рація на ремені в їхнього командира… От тобі й зв’язок! Оце й Америка.

– Чого став? Відчиняй! – каже він поганенькою німецькою (але я його, звісно, розумію).

– А ви ж хто такі? Американці? Еге ж?

– Так! Ми – визволителі.

Він іще щось говорить, називає якісь населені пункти, через які вони пройшли (цього я вже не можу зрозуміти, видно, німецьку ми з ним опановували в різних місцях).

– Що він ото співає? Пес розбере… – кажу сам до себе українською й раптом чую:

– Братуха! Так ты не немец?

– Який із мене німець? Я тут «остом». У сорок третьому вивезли. Уже два роки буде у квітні. А ти ж хто? Не американець? З усього видати, наш?

– Я-то? Американец! Самый что ни на есть! У меня родители русские. Дома мы все на русском разговариваем. Как же мне не знать?

– А я з України! Єфремом звуся.

– А я Иван! Вот так встреча!

– Та тут майже в кожній хаті остарбайтери! Тут тобі скрізь будуть «зустрічі».

Доки ми отак розмовляємо, із будинку виходить Курт і підходить до нас. Він дивиться на мене великими очима і стиха запитує: «Вас – іст – лос?» Я показую йому очима на машину під нашим обійстям, за якою стоять іще кілька хлопців, і теж тихо відповідаю: «Американці»…