Татьяна Белимова - Вільний світ

– Іди, там Марія зібрала тобі дещо в дорогу. І, Єфреме, як хочеш, бери собі велосипеда, на якому ти їздив…

– Не візьму, бо дорога додому довга… Дякую вам, пане Кугле.

Теплий травневий вітерець погойдує гілочки на яблунях із ніжно-прозорими пуп’янками. Ще декілька днів, і розкриються біло-рожеві, ніби зефірні квіти. А ще за тиждень цю стежинку в невеличкі квітнички замете білим опалим цвітом (так узимку замітає все снігом у далекій Україні), але всього цього я вже не побачу. Стою й оглядаю цей сад і подвір’я, великий дім (дім Кугле), масивну будівлю короварні, лише куций ріжок якої визирає з-за будинку.

Виходжу за ворота. Кугле лишилися по той бік – у своєму світі. Я ж вирушаю до свого. Ще раз оглядаюся, востаннє махаю їм, а вони – мені. «Напишеш?» – самими губами питає мене Кеті. Ствердно киваю головою й навіть собі самому обіцяю написати їм по приїзді в Україну (звідки ж мені було тоді знати, що цей мій лист ітиме до Кеті сливе п’ятдесят років, що її колись уже старенькою бабусею побачить мій онук, який матиме в Аґсбурзі мовну практику, що я переживу Кеті і вже ніколи її не побачу, як, власне, і нікого з родини Кугле).

– Трохи забарився, вибач.

Оля вже чекає на мене на перехресті двох сільських вулиць. Її ніхто не проводжає, на відміну від мене, і її скромна валізка нагадує радше сирітський вузлик порівняно з двома моїми великими баулами, ще й солдатським ранцем, ущерть набитим ковбасами – вуджениною – солодкими калачами та іншим добром.

– Ого! Що в тебе там?

– Та, це одяг… А ще ковдру й білизну дали… Рушника великого… Такі подарунки…

Ольга зітхає. Мабуть, згадує всі пережиті докори – приниження – сварки – найбруднішу роботу без продиху й відпочинку – і жодного доброго слова чи бодай найменшої подяки… Усе, з чого складалося її існування тут. Їй дивно, що до мене ставилися інакше, мені невтямки, чому до неї весь час присікувалися. Хіба ж я не знаю, що вона моторна й працьовита («Sie ist faul!», [10] Вона ледащиця! ( нім .) – це точно не про неї). Але таким хазяям, як ці Дунау, чи й догодив би хто? На їхньому обійсті пустка й тиша – ніхто й не вийшов провести наймичку (Горбатилася на них? То й що? Була війна… І, зрештою, вони її годували).

У центрі Айгаха шум, курява білими стовпами, нерівний хор голосів: американці розсаджують остарбайтерів у всюдихідні машини, попередньо звіряючи зі списками їхні тутешні німецькі паспорти. Видивляюся в натовпі тендітну постать. Ні, нема. І Ваньки з Воронежа теж не видко. Чую краєм вуха балачку про те, що частину «остів» повезуть завтра.

– Не знаєте, куди нас?

– Чи довго будемо добиратися?

– Спершу десь будемо квартируватися?

– А ви ж що собі думали?

– Одразу на поїзди й додому?

– Усе ж, мабуть, розбомблено?

– Як воно там, удома?

– Що на нас чекає?

– Та й чи є ще той дім?

– Хоч би всі живі-здорові!

Фантастичні чутки, вигадки й версії, таємниче поєднання двох літер «Ді-Пі» ( Displaced Persons ) – усе це миттєво поширюється між нами, обростає новими подробицями, набирає цілком несподіваних, вигадливих форм. Лунає команда, і машини одна за одною виповзають на пагорб, залишаючи село в долині. Великий красивий будинок Майєрів, який височіє на іншому боці Айгаха, видно звіддаля (майоріє символом моїх нездійснених мрій… чи мрій? чи лише марев? ілюзій? міражів? а ось поруч цілком земна притискається до моєї руки, шукаючи опертя – долі – майбутнього).

– І по той бі-і-ік гор-а-а-а, по цей бі-і-ік гора-а-а, поміж ти-и-ими крутими гора-а-ами сходи-и-ила зоря!

Наші співуни затягнули. Ледь вловний мотив пісні (якби не знав слів, то й не розібрав би) перекриває ревище моторів. Оля й собі долучається, але навіть я, сидячи поруч, майже не розрізняю її голосу. Розглядаю цей американський всюдихід (може, і не доведеться більше ніколи на такому проїхатися, хтозна).

– То не ясна-а-а зоря, то дівчина мо-о-оя! Чорнява-а-ая, чорнобривая, ясочка-а-а моя!

Чим ближче до Ауґсбурґа, то більше трапляється машин на узбіччі – німецьких, американських, легкових і вантажних (правда, таких гігантських, як та, на якій ми їдемо, нема). Затор. Перевіряють документи. Досі війна? Досі війна…

Центром Ауґсбурґа, бруківкою якого раніше шпацирували попід ручки вродливі панії з кавалерами, – під парасольками від сонця чи від дощу, – зараз гори битого скла, вивалені вітрини, зірвані вивіски, вітер ганяє якесь шмаття, рвані газети, гори сміття… І в кожному магазині смертний бій – сплетені руки й ноги, вигнуті спини, неприродно вивернуті голови (як у казці про Рукавичку, тільки не звірина набилася в неї, а живі люди) – не можна ні зайти, ні вийти. Хтось спритніший жбурляє якусь коробку просто на вулицю, але поки він ледь не по головах виборсується назовні, якийсь спритник уже втік із його здобиччю. «Ошуканий» намагається пробитися назад. Та де там! Лави щільно зімкнулися. Йому вже не втрапити всередину, точнісінько як ото двічі неможливо ввійти в одну й ту ж річку.