Татьяна Белимова - Вільний світ

– Чого ж американці таке дозволяють?

– А що їм? Це ж Німеччина, а не Америка.

– Грабують німців серед білого дня.

– А вони? Що вони в нас робили?

– Ага… Так їм і треба! Хай знають!

Зупиняємося біля взуттєвої крамниці, точніше, біля того, що від неї залишилося. Наш водій підходить до двох чорношкірих американців, що, незворушно покурюючи, «патрулюють» вулицю. Поки вони про щось перемовляються, найспритніші з нас і собі заскакують до потовченого, ущент розгромленого магазину.

– То що, Стефане? Роздобув щось?

– Еге ж. Ось, два черевики… Малі на мене, правда… І обидва на ліву ногу…

Злочин і кара? Злочин і кара. Усі ці люди, яких упослідженими рабами було зігнано сюди з усіх східних теренів Європи, морено голодом і холодом, бито, відкинуто, огорнуто зневагою… або й ситі та не перепрацьовані (як оце я) сьогодні відчули себе повноправними господарями тут. Роль «пана» (від учорашнього пана й перейнята) незвична, виконувана по-аматорському, у міру сил та вміння. І поза «господаря життя», якому все дозволено сьогодні (а дозвіл прописано згідно із законом, гарантовано «визволителями» так само, як для вчорашніх «господарів життя» це було окреслено й стверджено Рейхом), природна настільки, наскільки дозволяють досвід – освіта – мораль – совість «виконавця». І ті, що, не криючись, грабують зараз магазини, ніби підтверджують не раз тут чуте від німців «русіше швайне». А хто не скористався з цієї нагоди (не арійці за походженням, прості остарбайтери, переважно не надто освічені) – лише винятки з цього правила? Чи, навпаки, вони і є тим єдиним, істинним правилом?

Урешті всюдиходи спиняються навпроти височезних яскраво-червоних автобусів, бік кожного з яких прикрашає слово «London» великими білими літерами. На цих автобусах нам їхати далі – до Мюнхена. Коли ми вмощуємося в зручні крісла і вже готові розпакувати щойно отримані обіди, до нас звертається «супроводжувальник». Він стоїть попереду в проході, щоб його всім було добре видно. Його російська майже бездоганна, а слова про «синівську» любов до Батьківщини вливаються в душі, як добре вино. Його мова заколисує. І лише коли заходиться про «червоний терор», «небезпеку для життя», «а тут – нові можливості для розвитку й кар’єри», нарешті стає зрозуміло, до чого йдеться. Зрозуміло? Кому? Чи всім? Чи лише… Лише мені? Агітатор? Агітатор.

– Вы теперь свободные люди. У вас есть время подумать. Тут не Советский Союз! Вы сами вольны распоряжаться своей судьбой. Вам решать! Предпочесть свободную жизнь тут или возвратиться и стать рабами.

Їжа духовна й не лише. На щодень чи на визначення долі? Пожива для розуму затурканих остарбайтерів (більшість із них так і не дослухалися до порад «доброго дяді», якому відверто начхати на їхні долі! йому треба їхні мозолясті руки! тут треба працювати! підіймати з руїни країну! чим може зарадити тут план Маршала, якщо не буде кому його втілити)? Більшість із нас нічого не тямлять у політиці – ми звичайні, пересічні, шеренгові, але нам хочеться додому, до наших родин, до рідних покинутих гнізд, хай і розорених, спустошених війною, та й до війни бідних і злиденних.

Нам хочеться додому.

Американці катають наших дівчат на танку. Вереск – регіт – страх – захоплення – шал – шок…

– Злізайте, бо попадаєте!

– Іще одненьке коло!

– Дивіться! Як грушки, пообсипаєтеся!

А чого ж? Чого б їм не кататися? Вони молоді й гарні, ці наші дівчата, обтесалися тут, у Німеччині, за два роки, вбрані по-панському, із зачісками (не впізнати вже тих закутаних у хустки, обперезаних плахтами, голоп’ятих сільських дівок).

На околиці Мюнхена, біля аеродрому, низка п’ятиповерхівок. Німців виселили з них не знати й куди (мабуть, робили це швидко, бо в покинутих помешканнях лишилися майже всі речі попередніх хазяїв – від меблів до гребінців і зубних щіток), а натомість розквартирували нас – колишніх остарбайтерів, військовополонених, в’язнів концтаборів, працівників секретних виробництв (ці вирізнялися не лише страшною худизною, а й сірувато-сивою, ніби притрушеною попелом шкірою) – усіх нас, учорашніх рабів, зігнаних сюди звідусіль і в різний спосіб.

– Поздравляю вас! – молоденька жінка-перекладач простягає нам синій бланк. – Ваш брак зарегистрирован согласно Конституции США. При пересечении советской границы этот документ будет рассматриваться советской стороной как удостоверяющий ваш брак.

Я скошую очі на Олю (Уже мою дружину! І не має значення, за яким законом, з документом чи без нього). Вона вся світиться від щастя. А я? Чи теж почуваюся, мов на сьомому небі? Певно ж! І я радий! Це те, чого і я бажав! Не міг її відпустити, їхати нарізно (Так буває в житті: розійдуться шляхи-доріжки, і хтозна, чи зійдуться знову? А я… Я цього не хочу! Волію, щоб вона була поруч завжди).