Татьяна Белимова - Вільний світ

– Хіба ж я не моторний, Дарко? Нащо тобі той Сашко? Давай мені слоїка.

– Ти п’яний, Василю…

– Ой, не п’яний, а рум’яний!

– Та мені їднаково! Пусти, кажу.

Із трьох братів Безкоровайних лише Сашко повернувся. Цікаво, яким то він став? Чи змінився?

Йому, старшому на рік од Єфрема, дали направлення десь вчитися й звідти вже забрали на фронт. (А її братові не дали – куркульський син, нехай іде до трактора! Чи ж таким соціалістична Батьківщина має освіту давати?) А цей Василь Невмиваний (От уже хтось припечатав прізвищем! Видно, зроду-віку вже такі вони всі, ці Невмивані) волочиться вічно – аби лише день до вечора… Ледачий? Ледачий…

– Дарко! Давай, руки піднімай!

– Вступися з дороги, Василю! Треба йти.

– Це ж така гра, Дарко! Я тебе беру в полон!

Війна скінчилася. Скоро вже і Єфрем із Німеччини повернеться. Мати щодня зранку думають, що ось-ось. Так уже стараються, щоб і в хаті й коло хати – скрізь порядок. І щоб щось смачненьке – хоч і борщ із кропиви, аби ж свіженький, сметаною присмачений, так, як він, Єфрем, любить. А вже й вишні в їхньому обійсті відцвіли й зав’язалися, уже й червоніти стали, а його все нема й нема. Не їде. А мати зітхають і все за ворота ходять, аж на ріг вулиці…

– Який я моторний і у кого вдався! Хіба ж даси купу грошей, щоб поженихався!

Війна скінчилася, а похоронки все йдуть… То та, то інша отримує фатальний трикутник. А всі, хто живі лишилися, то вже повернулися чи принаймні знайшлися. А Єфрем? Повернеться? Повернеться! Має повернутися. Не покине їх самих. Він не такий.

– Дарко! А чого ти носа вернеш? Я ж до тебе женихаюся.

– Тю на тебе! Чи ти не чуєш, чоловіче добрий! Маю йти!

– То хоч усміхнися до мене! Бо й не дивишся… і бровою не ведеш…

– Василю! Пусти! Просю тебе! Що ж мені, аж до греблі вертатися?

Із крайньої до берега хати вже вийшла цікава до всіх сільських новин тітка Павлина. Дурне базікання Василя, його п’яненький спів і вигуки відбиваються далекою луною від берегів, перекочуються лугом.

– Гей! Тітко Павлино! Чого дивишся? Ану! Руки вгору! Пах-пах!

Павлина, налякана обрізом, зникає в хаті. Ранкова тиша, сторожка сільська тиша. Дарка відчуває, як і до неї підповзає перша тоненька гадюка страху (Чого б це? Адже Василь так собі… лише жартує… але, певно, краще їй уже на греблю вернутися). Цей страх раптовий, якийсь дурний переполох. Вона собі краще обійде, хай цей дурноверхий п’яничка стовбичить собі стовпчиком! Нема коли їй з ним теревені розводити.

– Стій! Куди? Куди пішла? Стій! Стріляти буду! Стій! Кому кажу? Стріляю!

Пах! Чи ж насправді? Чи знову лише переляк? А вона й болю не відчула. Спершу не відчула. Хотіла обернутися – не вийшло, почала завалюватися на бік (Від чого? Чи, власне, нащо?) і лише потім завважила, як на грудях, справа, розповзається багряною плямою кров поміж вишитих червоних руж.

«По дорозі галка, по дорозі чорна… Подивися, козаченьку, яка я моторна».

Моторна… «Ох же ж і моторна дівка з нашої Дарки», – це мама пошепки (вона думає, що Дарка спить і нічого не чує). Мати сідає край столу й ніби звертається до когось (це ж вона батькові каже, так і не змирилася з його смертю – усе до нього, як до живого). «Я собі думаю, Іване, то ж добре, що обоє вони – і Дарка, і Єфрем – у тебе вдалися. Обоє високі, гарні, чорняві, кучеряві, як ти. Хороші в нас діти, Іване. Не ледачі, не сварливі, а роботящі й лагідні».

– Убив! Людоньки! Убив! Ой убив, клятезний! Що ж ти наробив, гаспиде? Убив Дарку Маріїну!

Вуха ніби позакладало чимсь, і крізь темінь, що не знати звідки й насувається (З чого б це? День лише почався! На небі ж ні хмаринки не було), ще видно місток, на якому Василь кидає свій обріз у воду і, похитуючись, біжить по ньому на інший бік. А ось тітка Павлина, обличчя якої виникло нізвідки (просто з’явилося раптом чітко окресленим малюнком на тлі розмитого довкілля, що блякне й розпливається, як шибка під дощовими краплями). Вона нахиляється над Даркою й тихо голосить. У її розширених очах жах упереміш із цікавістю (Жива? Нежива?).

– Ти жива, Дарочко? Зараз! Я гукну людей на підмогу! Ти лише не вмирай! Чуєш, доцю? Лише не вмирай! Я скоро.

А вона і не вмирає. Вона просто випручалася з тіла, як із поношеної старої одежі, а тепер стоїть і дивиться на себе саму. Бліда, аж біла (ніби те молоко, що виллялося з перевернутого слоїка і крапелька якого ще не всоталася в чорний береговий ґрунт), і ця блідість підкреслює вишукано виломлені чорні брови, темно-сірі очі (їхні зіниці так розверзлися, що вже й самі очі ніби чорні), чорну довгу косу, що лискучою змією тікає кудись в береги, тонкий, загострений ніс.