Татьяна Белимова - Вільний світ

– Люди! Що це? Хто ж це?

Мати її, Марія, у гурті сусідів, які перекладають Дарку на цупке рядно, мов безтямна, кидається, хапає дочку то за руки, то за ноги. Від цього боляче! І хочеться сказати, щоб не робила так! І не можеш сказати! Уже не можеш.

– Людоньки! Вона ж іще жива! Та подивіться ж! Вона ж іще ди-и-ихає!

Марія падає навколішки й не дає нести доньку. Двоє жінок не можуть її підвести й висмикнути їй із рук шматок імпровізованого ложа, на яке поклали Дарку.

– Ой людоньки! Куди ж ви її несете? Тільки ж не закопуйте! Їй лише дев’ятнадцять виповнилося весною! Ой люди… Скажіть, що вона ще жива!

Мати заглядає в обличчя дядькам, які несуть Дарку, впивається в них очима, вимагаючи ствердного «та – жива – ж – таки» на своє всоте викричане запитання. Вона випручалася від сусідок і схопилася за рядно. Помагає? Помагає. Опанувала себе. Опанувала чи хоче лише прискорити цю страшну й безглузду подію?

«Яка я моторна, гнучка, чорнобрива! Як побачиш, аж заплачеш, що я вередлива».

Пісня в’ється навколо Дарки, пурхає між ластівками, що піднімаються все вище й вище – аж до сонця, відбивається від берегів. Дарка всміхається. Їй легко й радісно. Вона сама легка й прозора, ніби тінь. Вона б полинула за цими птахами небесними, але щось не дає. Щось (хтось?) тримає її. Це мама. Це вона. Учепилася в її руку й не пускає.

День. Ніч. І знову день, а після нього знову темінь ночі. Скільки так? Місяць-два? Аж урешті команда: «Завтра рушаємо». Про нас не забули? Про нас не забули. Знову височенні автобуси, перекреслені написом «London», списки, сухі пайки й медичні одноразові набори. Ми їдемо додому.

– А чим нас будуть везти?

– Поїздом! Чим іще?

– Довго?

– Та певно! Не близько ж…

– Додому вже так хочеться!

Американці «здають» нас «нашим». Ось він – кордон. Переділ – між – їхнім – і – нашим – світом. З американського й протилежного, радянського боку – колючий дріт, що в ньому лише для вузького полотна дороги залишено проїзд, перегороджений смугастим шлагбаумом. Вартові у вицвілих, запраних гімнастерках, в онучах до колін, які стирчать із зачовганих ботів, зирять на нас злісно й відразу дають команду: «Дети и бабы вот сюда, а мужики туда пошли».

– Какой ещё документ?! – кричить, бризкаючи слиною просто мені в обличчя, «старший» (так принаймні мені здається). – Документ о браке – это ребятёнок! Есть у вас дитё?

– Есть! Не сумнивайтесь! – брешу впевнено, ніби підігруючи цьому нервовому крикунові (хоч, правду кажучи, зовсім не був готовий до такого розвитку подій). Обертаюся до якоїсь жіночки з дитям і підхоплюю його на руки, навіть не глянувши на матір, аби бодай очима попросити про згоду. Ця імпровізація, певно, вилізе мені боком… Але, здається, пронесло, а може, лише цього разу пощастило).

Женуть, як худобу. Хтось у натовпі згадує про автобуси «London» і захлинається власним жартом під грізний окрик «Выйди – из – строя – кто – там – шибко – умный». Добре, що йти недовго. За декілька годин прибуваємо на місце… колишнього нацистського концтабору. Чи це вже «наші» встигли спорудити? Довгі вбогі бараки, а навколо колючий дріт і сторожові вежі на кожному розі…

– А ви чули? Вони документи передивляються.

– У кожного?

– Еге ж… Тому так довго.

– У них свої списки, а кого там немає, той або прізвище змінив, або шпигун американський! Як же такого пропустити можна?

– Ага. Потім диверсію яку? Чи бомбу кине десь? Ге ж?

Прості дерев’яні нари попід стінами, а на них нічого! Хочеш – стели щось, а ні – то й так лягай. (А ми ж іще вчора були в комфортабельних помешканнях, де на ліжках пухкі перини, скрізь дзеркала й люстри, а на кухні лискучі меблі з безліччю шухлядок і шухляд!) Баланда – зранку, в обід і на вечерю, а від неї так риб’ячим лоєм тхне, гидко до рота піднести. Хліб чорний з остюками, розпадається в руках, а в роті враз стає глевкий і не жується.

– А будеш їсти?

– Це вам не американські булки жувати!

Добре, хоч картки пропускні видали, можна за територію «лагєря» виходити. Але скільки в нас тих марок? Швидко все проїли, а додому досі не везуть… Почали продавати одяг, взуття, різні намиста, хусточки – усе те, що є у валізі кожного остарбайтера. На місцевому товчку вбрання, гостинці для рідних міняємо на продукти. Місцеві – хто співчуває, а хто й зловтішається (своїх мордують гірше за нас, німців).