Татьяна Белимова - Вільний світ

– А мати вже ж так тебе виглядає!

– А ти ж нічого не знаєш…

– Дарку, сестру твою, поховали… Уже й сорок днів відбули…

Зупиняюся, і всі ті, що йшли навколо мене, весело вигейкуючи й випитуючи про моє життя-буття в Німеччині (увесь мій «іноземний» одяг, черевики, валіза наштовхують їх на різні думки, а висновок такий, що не так уже й погано мені там велося, он і вбраний по-панському), теж враз зупиняються. Хто це викрикнув? Це такий чийсь жарт? Не дуже дотепно, але ж… Головне, що це неправда?

– Кого поховали? Коли?

Відведені очі, заціплені губи… Мнуться. Вичікують. Ждуть, хто ж нарешті наважиться й видасть скоромовкою, що «ото ще в червні Василь Невмиваний хотів був пожартувати, навів на неї, а воно й стрельнуло, майже два тижні ще пролежала, кров’ю кашляла… це ж легеню їй прострелив… якби ж дохтура якого…»

– Це правда? Га? Кажіть! Чого мовчите? Це неправда! Такого не може бути!

Мати моя, Марія, стара й згорблена, уся в чорному, іде мені назустріч (хтось із швидких хлопчиків-горобчиків уже встиг пурхнути до нашого обійстя й сповістити її). Вона всміхається мені гумовою безбарвною усмішкою, а очі сухі та гострі.

– Здрастуй, синочку. А Дарки ж нашої вже нема-а-а-є!

У мертвій тиші, що запала (усі задкують і розходяться – ця сцена не для сторонніх очей), лише вороняче каркання (Де їх стільки набралося, ядучо-чорних із величезними лискучими дзьобами почвар?) і тихо-приречене схлипування матері.

– Бачиш, сино-о-очку, як воно сталося? Для старостів рушники вишивала-а-а, а все пішло на спомин душі-і-і…

І її горе, помножене на тягар мого невисловленого (їй не стане легше від того, що я живий, що повернувся… мати тужить за Даркою – страшно, не по-людському, цей жаль болітиме майже фізичною, але глибоко схованою мукою… болітиме недовго, мати поспішатиме до них – до батька, сестри), не поділиться, не зменшиться, назавжди застигне осадом в її очах, в усій її постаті.

– Яка ця Марія нещаслива… З чоловіком мало жила… Поховала в голод разом зі свекрами…

– І дочку вбили… Уже й війни не було…

– А хто зараз щасливий? Нема таких.

Робота день у день. Одноманітна, сільська, знайома. А весною хату нову будувати треба (хочеться будинок під шифером, щоб кілька кімнат просторих), хоч мати проти: «Живіть зі мною. Чи я вам заважаю?»

А мені відразу наказ: до колгоспу – на трактора. Та я й не проти. От тільки вчитися ж хочеться. Чи дадуть? Чи знову анкетою будуть межи очі? «Куркульський син»… «Перебував на окупованій території»… «Був на роботах у гітлерівській Німеччині»… Неблагонадійний я… А як інакше? «А працювати хто ж буде? Усі тільки вчитися хочуть! Ставай до трактора і працюй! – це мені голова. – А відробиш рік-два – там видно буде… Може, і пошлемо».

– Ти знаєш що, Юхреме. Ти ото менше про ту Германію розказуй… А то ніби хвалишся, що більше за нашого голову знаєш. Ти коли йому кажеш, як тра’ облаштувати, бо так у німців роблять, то йому щось наче робиться.

Слухаю материну балачку, слухаю й нічого не відповідаю. Знаю, що вона хоче як краще, так само, як і я хотів «як краще», коли ото Саві Григоровичу розповідав, якими плугами скородять «там, у них».

– Ти, Юхреме, оцю лише крайню залиш: вона не стара й не молода – гарно родить.

Треба порубати старі вишні навколо хати, що їх ще батько саджали. Податок. Маємо платити за кожне дерево, за город, за корову (стоїть у тяжі й уже не доїться – «запустилася», тож мати чи Оля носять яйця на базар у Монастирище, а оті вторговані копійки складають для податку), за повітря ще поки не платимо. За життя теж. Наше життя безцінне, бо нічого не варте, як і наша праця в колгоспі.

Воля… Звільнений від ворогів простір. Цей світ, знаний і знайомий до найменшого камінчика на річці, кому він належить? Чи ж мені, тобто нам? Чи «їм»? Тим, хто не дає рекомендації на навчання, не платить грошей за роботу (а мені – «осту» – Німеччина платила по марці на день), елементарного посвідчення особи (а «там» у мене був паспорт! не пошкодували на раба паперу).

Воля? Воля… Чи ж цього сподівалися, повертаючись? Хотіли й тут рай своїми руками розбудувати – для себе – батьків – дітей – рідних – односельців… Знали як (чи лише думали, що знаємо), вірили в себе, у те світле майбутнє (вірили чи просто дурили себе). «Ти про ту свою Германію забувай, хлопче! Тобі ж краще буде», – і не порада зовсім, а наче погроза.

Може, і так… Може, їхні методи і є «капіталістичними», та чи ж не байдуже до того коровам, якщо вони від цього краще дояться? Але чи ж мені з вами, розумними й владними, сперечатися? Я жити хочу! У мене син скоро народиться! Живіть собі, як живеться, не хворійте. І мене не чіпайте.