Татьяна Белимова - Вільний світ

Вітер із піском. Страшний, надсадний, дме з пустелі. Краще вже, коли з океану. І буває, що за цілий рік не випаде жодного дощу – суха, розпечена до червонястого попелу земля, що по ній руслами неіснуючих ручаїв розломи спраги… А вночі сниться зелений острів дитинства – зелений, оповитий сталевими хвилями могутньої ріки, весь залитий сонцем (мов визолочений) або ж омитий літнім дощем. Вдихаєш на повні груди цей запаморочливий озон і боїшся прокинутися. Благаєш когось усемогутнього продовжити це видиво бодай на хвилину. Ось твій батько взуває великі гумові чоботища і йде до човна (якщо пощастить, то напросишся й собі поїхати з ним запалювати бакени).

Батько дочекався листа, того самого заповітного листа від тебе. Коли це було? На початку сімдесятих? А точніше? У сімдесят другому? Саме так… Тоді всі почали листуватися – масово, навально, ніби це роками стримуване бажання почути (чи сказати) бодай щось урешті вихлюпнулося назовні. Листи – посилки – грошові перекази – чи здатне це все «замінити» роки прірви й мовчання? Компенсувати відсутність – сина – дочки – сестри – брата – у тому їхньому далекому й такому непростому житті?

«Клавочко! Здрастуй, дорога сестричко. Так нічого й не зрозумів із попереднього твого листа. Ти пишеш, що в Нюсі все добре, що працює за фахом, заміжня, має двох дітей, живе в Києві. А ким же вона працює? Напиши докладніше. І чому вона сама не може мені написати?»

Невже навіть така проста інформація, як професія й місце роботи, – велика державна таємниця? Що може завадити приватному листуванню брата й сестри?

«Тато вже старенький, сильно здав останнім часом. Він так і живе в комунальній квартирі на Нижньому Валу».

Чому він там живе? Чому переїхав з острова? Що з нашим будинком? Ти нічого не пишеш уже вкотре, хоч я запитую в кожному листі. Чи це теж таємниця, яку не можна розголошувати? За жодних обставин?

«Мама померла ще в шістдесят третьому… у неї швидко розвинулася гіпертонічна хвороба. Шукала й чекала тебе до останнього».

Не пробачити! Мені – себе – самому – ніколи – не – пробачити! Ось вона – справжня ціна мого ситого теперішнього життя…

А Тонина мати її дочекалася! І Тоня навіть не побоялася поїхати «туди», у «совок». У вісімдесятому році – ніби на олімпіаду в Москву (тоді поблажливо пускали всіх, і навіть колишніх земляків). Але до Києва все ж не пустили. Довелося її майже вісімдесятирічну матір везти в столицю зустрітися з дочкою. Ось розгладжую рукою перем’яті світлини – Тоня вже їх такими привезла. На них вона ще нестара, красива жінка, а поруч двоє сільських вироблених дядьків – її менші брати – і вся висохла й виморена горем бабуся в хустині, ніби й справді Тонина бабуня, а не мати.

«А журавлі летять собі додому ключами. Плаче козак – шляхи биті заросли тернами».

А я наважуся повернутися вперше й востаннє лише в дев’яносто першому році, коли вже не існуватиме КДБ, як не існуватиме і країни, що породила його й решту каральних органів. Я приїду в Київ старим, немічним, смертельно хворим. У той самий Київ, який я покинув вісімнадцятирічним юнаком, щоб повернутися сюди сімдесятирічним дідом.

Тоня не приїде зі мною. Вона рано піде. Така вже, видно, доля (чи невблаганний закон буття) – завжди втрачаємо те, що найбільше боїмося втратити, те, що найбільше любимо, те, що найцінніше. Я надто довго прожив із Тонею, аби не взнати найбільшої її таємниці: вона – не – повинна – була – жити – поза – Україною (її ностальгія була навіть більшою за її внутрішні уявлення про Батьківщину). Вона думала, що сильна й усе здолає, що в неї є бажання й воля до нового, кращого життя. А насправді оці всі її спроби – писати вірші й публікувати їх у безкінечних діаспорних альманахах, членство в Союзі українок Австралії, членство в Союзі українських організацій в Австралії – були лише намаганням старанно замаскувати порожнечу, яку вона відчувала весь час нашого існування «тут». Я звик і прилаштувався до життя, вона – ні. Це зрештою її і спалило. Той вільний світ, якого Тоня так прагнула, став для неї справжньою в’язницею, яку вона носила в собі всі шістдесят років свого життя.