Татьяна Белимова - Вільний світ

– Дарко! Яка ж ти стала! А я ж тобі хустку на подарунок везу.

Хочу підійти до неї, а вона руку застережно підняла й поглядом теж спиняє, а сама у дверях стоїть і не рухається.

– Стій, Єфреме. Повертайся назад. Не пора тобі ще. Там мама сама, а тут, під дверима, жінка твоя. Повертайся. Чуєш? Вертайся до себе.

Розплющую очі. Пекуче світло («Погасіть світло!» – кричу я, а насправді лише ледь чутно хриплю), наді мною схиляється хтось білявий і невимовно рідний («Ти ангел?» – знову замість слів якесь невиразне шамотіння).

– Опритомнів!

– Я вас вітаю, дівчино. Вашими молитвами.

– Дивіться ж! Пити йому не давайте ще зо дві години. Лише губи змочуйте. А там, якщо вже сильно буде просити, – півсклянки. Не більше!

Ангел нахиляється наді мною й набуває рис реальної жінки – моєї дружини Олі. Очі в неї червоні й заплакані, але вуста всміхаються. Вона бере мою руку обома своїми долоньками й притискається до неї обличчям.

– Юхреме… Якби з тобою щось сталося… я б теж уже не жила…

Відчуваю, як ніжність сповнює мене по вінця. Безмежна ніжність і вдячність… Кому? За що? Комусь… За те, що на світі існує вона. Вона, Оля! Моя Оля! Я й собі всміхаюся й облизую сухі губи. Не проситиму в неї води (я ж чув, що їй наказував лікар). Витримаю ці дві години. Заплющую очі й легенько стискаю її долоньку – хай буде в моїй. Нехай завжди залишається в моїй руці.

Ідемо та йдемо сухою, порепаною дорогою серед давно вже прибраних полів («Це тобі не Німеччина, Юхреме!» – кажу сам до себе), а за нами курний слід волочиться. Тиша. Погідний ранок. Пізня осінь. Ідемо одне за одним, інколи поруч, із невеличкою відстанню – то Оля пережене мене, ще й досі кволого, то я її. Ідемо, спиняємося, щоб роззутися, тоді знову взуваємо на находжені ноги черевики, а за спиною полотняні торби, а в мене ще й валіза (Оля свою лишила в матері, де ми гостювали близько тижня).

– Голько! Що це ти ще за одного знайшла? – нагадую собі тещині слова, які почув крізь сон (я й справді спав, а тоді прокинувся й почав дослухатися). – Чи ви там і справді побралися? А жити будете з його матір’ю й сестрою? А що це в його з головою таке? А воно точно заживе? Худий такий… Самі очі блищать… А як йод у тебе закінчиться, а треба буде перев’язувати, то ти кори з бузини натовчи, запар добре і до рани прикладай!

Ідемо ще з удосвіта і вже, певно, півшляху від Олиної Чернявки до моєї Княжої Криниці пройшли. Сонце суне вгору поволі, ніби міркуючи, світити-обігрівати йому цю землю чи ні.

– Не сподобався я твоїй рідні.

– Чого це так рішив?

– Чув, як ти з матір’ю балакала.

– Ти мій чоловік, а хто там собі що думає, мені байдуже.

Дорога бита, в ямах і глибоких баюрах, що в них місцями стоїть болото (не просихає ніколи, наповнюється рідким багном від дощу до дощу). Вона, ця дорога, то забігає в яке село, то знову випростовується у відкрите на всі чотири боки поле. Хатки старанно попідмазувані від колишньої воєнної кіптяви, але які ж усі низенькі, із маленькими віконцями, криті сніпками, а то й очеретом. Дивлюся на них і не впізнаю (чи це я так сильно змінився, чи все навколо так змізерніло за ці два лихі роки), бо ж споглядаю їх уже крізь отой свій «німецький» досвід. У голові ще час від часу паморочиться (але лікар, той самий, якого Оля вблагала робити операцію, запевнив, що минеться), може, тому й ці думки та порівняння виникають? Сірі постаті кутаються в хустки, боса дітлашня, що вивалюється крізь похилені тини (а кому ж їх підправляти, як на все село з десяток чоловіків залишилося), дядьки в картузах, а вслід нам одне й те саме: «Живі… До когось вертаються… Ото мамка зрадіє!»

Осокори на підступах до Княжої Криниці! Впасти і в нестямі качатися по землі? Їсти її, таку дорогу й рідну? Я повернувся! А міг би… Відчуття «повернення» наздогнало мене. Не на кордоні (останньому з перейдених на безкінечно довгому шляху додому), не в Олиної матері (за ними, за їхньою зустріччю – радістю – слізьми спостерігав відсторонено, ніби чужий), а саме тут, де колись був вкопаний хрест на в’їзді до мого рідного села.

– Ой, Юхреме! Це ти?

– А чого голова замотана? Тебе ж у Германію забрали? Чи ти там воював?

– А то хто з тобою? Жінка твоя?

– Чи не нємка, бува?

У плутанині цих імен і облич (знайомих – далеких родичів – простих односельців) розрізняю постать сусідки тітки Зіни. Вона так плаче, – голосно, невтішно, навзрид, – ніби це похоронку на мене принесли, а не сам я, живий-здоровий, повернувся додому (пізніше довідаюся, що вона лишилася сама, як палець: сини й чоловік загинули на фронті).