Татьяна Белимова - Вільний світ

А тут ялинку привезли, поставили у вітальні. Усі Дунау зібралися: старий Леон, його мати, обидві доньки – Марі й Анна, і навіть Ольгу, наймичку, закликали помилуватися, як гарно панянки прикрасили деревце намистом різнокольоровим та всілякими цяцьками. А потім знову на кухню. Стара пані Катаріна нараяла пунделики випікати, різними формочками видавлюючи з тіста, а поверху вже Марі з Анною мастили глазур’ю.

– Тісто закруте! – сердиться стара пані Дунау. Її син овдовів іще перед війною, от вона до нього й переїхала – допомагати виховувати дітей, господарювати. Вона тут головна. А син лише сопе, не наважуючись сперечатися з матір’ю.

«Так тра’ було самим замісити! Я не вмію такого», – думає Ольга, але хто вона, щоб огризатися? Тим більше до Дунау? От іншим «остам» бауери і старе своє вбрання, і взуття віддають. А Дунау, ті – ні. Скупі? Шкода для остарбайтерки? Не мають «старого»? А хто ж їх розбере? Вона до них у шафи не заглядала (їй не дозволено вештатися без якоїсь господарської потреби їхнім домом; ото кухня й комірчинка – її простір, а ще короварня й город за садком). Видали їй дві сукні й пару старих шкарбанів ще тоді, улітку, як прибула до них. Дівчата Дунау довго витріщалися на її вишиту сорочку, спідницю, плахту, на хустку, яка налазила аж на лоба (закуталася так, щоб менше того пилу дорожнього ковтати), на босі ноги, щось гомоніли між собою, а тоді старша пішла і швидко повернулася з таким-сяким одягом «на перший час». Узимку вже сама поїхала до Ауґсбурґа, купила собі боти, жакета, теплу спідницю (не треба їй нічого від цих Дунау).

– Ольго! Ком!

Стара пані Дунау… Уже під дверима: підганяє остарбайтерку, бо ж роботи повно!

– Ольго! Ти ще спиш, чи що?

Ольга швидко накидає камізельку, відчиняє двері, доплітаючи на ходу косу.

– О, добре, що вже готова! Сьогодні ж свято! Треба швидше попоратися.

Ідуть зі старою Дунау в корівник – доїти корів, годувати, напувати, а вичищати вже буде сам Дунау («Дивно, що вони мені ще це не загадують робити», – озивається Ольга сама до себе, бо ж уся найтяжча (посильна для жінки) робота – на ній). Згадалося чомусь, як стара Дунау ходила городом, щойно висапаним Ольгою, і видивлялася, чи не лишилося де бур’янини. Знайшла-таки, підкликала пальцем остарбайтерку, яка ще погано розуміла мову й сама ледь-ледь розмовляла.

– А це що? Га?

А своїх двох сиріток стара Дунау жаліє! Інколи наймичку закликає до їхніх спалень – ліжка позастеляти (поспішають – нема часу, та й, зрештою, чи панська це робота, якщо є наймичка), а про прибирання – прання – прасування – шиття – то вже й мови немає! То вже точно хлопська праця!

– Не хотіли наймита, бо яке там у нас господарство? Тато й сам усе встигає! А от хатньої роботи повно!

На кухні жар від плити. Ольга скоцюрбилася біля неї, підкладає порубані начетверо дровиняки. Замерзла, зараз трохи відігріється. А в них удома, у Чернявці, у всіх печі – груби – лежанки, від яких живе тепло розливається хатою. І коли заскочиш, бувало, з морозу, стягнеш кожушка, притулишся до гарячого побіленого боку й відчуваєш, як стугонить усередині невситиме полум’я.

Удома, певно, сніг. Уже давно випав. І світ довкола став білий-білий. Той далекий, свій, знаний до останньої бурулі під солом’яним дахом світ. Той світ, у якому любов, добро й воля (чи була, чи лише примарилася, коли тікали на Алтай). Той її вільний світ, а не цей, де сіра мряка ранку зливається в одну непорушну пляму напівсутінок-напівсвітла, і так увесь день – аж до глупої ночі.

– А от наш Йонас і не скуштує різдвяного пундика! Хто ж там на фронті про таке думатиме? А може, і дадуть? Усе-таки він офіцер! Як думаєш, Леоне?

Ольга сидить біля плити. Її не помічають. Може, це й добре? Збираються до костелу на різдвяну службу. Врочисті обличчя, святкове вбрання, навіть довгоносі видовжені обличчя дівчат Дунау набули якогось піднесеного виразу. Уся родина зібралася на кухні – вітають одне одного зі святом. Пішли. Тиша. Пустка цього великого кам’яного дому, лише вітер, вільний вітер (чи не той – із України?) свище в комині, хряпає відчиненою для провітрювання кватиркою. Вільний сіверко.

Ще мороз тримає землю в міцному полоні. Березень. Крига на Дніпрі, а на ній де-не-де підталини. Але ходити ще можна. Цілком. Можна пройти протоптаною сірою смугою, окресленою на кризі доріжкою, на острів. Тягне. Сюди, на це ще прикрите снігом згарище. Як усе-таки добре, що цей білий саван розстелився на зчорніле – покорчене – померле – припечене – прокопчене – обвуглене – знищене – і – не – воскресле село (Чи можливе воскресіння за три дні? «Смертію смерть попрати і сущим у гробах…»). Це і є справжній гроб! Оцей згорілий вщент острів – розкрита-розверзнута домовина, що вишкірилася на живих гнилими зубами пічних остовів (справжні гнилі пеньки в чорній порожнечі роззявленої пащі), і досі віддає гнилувато-смердючим віддихом (проковтнула зараз стільки жител, хай і без люду, але ж і наїлася).