Татьяна Белимова - Вільний світ

– То як? Смачно? Спині твоїй не поможе, але так, для організму, то це добре! Не сумнівайся!

Радикуліт – якась бабська болячка, що вчепилася в мене, мабуть, тоді, коли мокрий від власного поту на жаркому, розпеченому до одуру горищі розібрався до спіднього й відкрив невеличке, ніби іграшкове віконечко, з якого враз повіяло прохолодним озоном щойно затихлої раптової літньої зливи. Мені відразу стало так добре, вила самі заграли в руках, скидаючи солом’яні снопки з конвеєрної стрічки… Якби ж я тоді знав, що зранку не зможу й поворухнутися…

– Чуєш, камраде! Луко! Попроси в медсестри Гертруди газету! Вона вчора (той-во, як це його) обіцяла мені дати! Почитати! Мені! Розумієш?

Лука зіскакує зі свого ліжка, як молоде лоша (він і схожий на лоша – такий весь лискучий зі смолянисто-чорним волоссям, довгими, трохи незграбними руками й ногами), веселим (мені чогось здається, італійським) підстрибом біжить у коридор. Його рука, забинтована від плеча, зникає останньою – він її береже. Поранив біля переїзної молотарки. Як тільки примудрився?

– Чуєш, камраде? Там до тебе дівчина… Медсестра Гертруда питає, чи ти є вбраний? Чи можу кликати панянку?

Лука дивиться на мене заворожено – і повага, і цікавість, і щось навіть схоже на заздрощі читаються в його погляді.

– Дзеркало! Дай дзеркало! І гребінець!

Від якогось внутрішнього вибуху (я чую, як вирує кров у моїх артеріях, а серце стугонить так шалено, що відлуння його молоточків лунає так, ніби я забрів у кузню до якогось коваля) з моєї голови повилітали всі німецькі слова. І я кричу українською. Лука кліпає очима й дивиться на мене.

– Ні! Одяг у мене забрали. Якби я мав святкове вбрання, то неодмінно поділився з тобою! Ти вже вибачай, друзяко.

Нарешті опановую себе, прошу те, що мені треба, сяк-так пригрібаю неслухняні кучері, що позавивалися в’юнкими кільцями від майже цілодобового лежання: навіть у процедурній, коли на мій застуджений хребет світять спеціальними лампами, я мушу лежати.

Це вона! Вона! Усе-таки прийшла! Почула, певно, від наших (хлопців і дівчат з України, які весь час «прибували»), що я хворий… Ми ж в одному селі живемо… Її усмішка – легка й крилата – невже засяє мені зараз? Чи не варто було задля цього захворіти й опинитися тут?

Тоня… Ні! Не так! Антоніна! Антоніна Марецька! Пам’ятаю, як представилася вона мені на пошті тоді, коли ми зустрілися вперше, серйозно, по-дорослому: «Антоніна!» І навіть руку простягла для вітання, як це роблять німецькі дівчата. А я, заскочений зненацька, просто дивився на неї й не знав, що мені робити з тією її простягнутою рукою… Потиснути? Узяти у свою й не відпускати? Ніколи.

Певно, відпросилася в тих Майєрів. Але я не покажу, що зрадів! Хай не задається. Чи покажу? І навіть встану їй назустріч, долаючи біль. А може, він сам мине поруч із нею?

Двері широко розчиняються, і медсестра Гертруда, велика й руда, уся в накрохмаленому білому одязі, підходить до мого ліжка, вказуючи могутнім підборіддям на мене Олі – маленькій і скромній наймичці з України, яка приїхала зовсім недавно й оселилася в господарів через дорогу.

– Данке шон, пані!

Оля привітно до мене всміхається. Її легенька, ніби підліткова постать у невибагливій ситцевій сукенці, схопленій на талії тонким ремінцем, світиться такою приязню й співчуттям, що я навіть знаходжу в собі сили притлумити хвилю розчарування, яка до фізичних судом болючим згустком підіймається зсередини, і теж усміхаюся до неї.

– Здрастуй, Юхреме! Ось, напекла тобі пиріжечків із яблуками. Хазяї дали вихідний, і я вирішила тебе провідати…

Вона тримає в засмаглих руках, таких рідних своєю подібністю на мамині й сестрині, невеличкий паперовий пакунок. Тоді обережно кладе його на край мого ліжка, так і залишаючись стояти, несміливо перебираючи пучками свою світло-русу перекинуту через плече довгу косу. Послужливий Лука тягне однією рукою, зчиняючи неймовірний гуркіт, стілець із протилежного кутка палати.

– Біте! Сідайте! Панянка хай сяде!

– Сідай, Олько!

Оля дякує й сідає. Її щічки рожевіють – вона так знітилася, що з-під довгих, ледь вигорілих на кінчиках вій ось-ось з’явиться непрохана слізка. Я не знаю, як зарадити цьому, і починаю розповідати про своє лікування, потім запитую, чим вона доїхала сюди із села (ага! я так і думав, що велосипедом), далі розпитую про сільські новини, про інших остарбайтерів – наших спільних знайомих. Потроху, спершу несміливо й неголосно, а далі дедалі впевненіше вона розповідає про себе, про свою родину, своє рідне село й так захоплюється, що не помічає рудої Гертруди, яка прийшла з каталкою, щоб везти мене на процедури.