Татьяна Белимова - Вільний світ

– Хай бомблять! Скоріше б уже війні кінець! Поїдемо додому! Так, Тоню?

– А я не повертатимуся…

Заскочений цими її словами. Спиняюся. Вона теж. Зводить на мене очі і читає в моїх очах «Як же так? Що таке кажеш?», ще не висловлене, німе, а може, потамоване (не можна виказати себе! не можна показати, що мені боляче від її слів…). Не хочу в це вірити, визнавати, що вона «така»… Яка? Така. Здатна продатися за це шмаття? Невже? Невже здатна проміняти наш світ на це сите й облаштоване німецьке життя?

– Я не повернуся! Відразу так вирішила…

– Що ти кажеш? Як це? Що ти тут робитимеш? Сама? Без сім’ї?

Дивлюся на неї, намагаюся зазирнути не лише в очі, а туди – до її єства. Що думає? Відчуває? Невже зречеться матері, братиків, про яких завжди з такою любов’ю… На пошту бігала, листи їм писала…

– Ти ж це несерйозно, Тоню? Ти просто захопилася цим всім… Живеш у багачів… Думаєш, усі тут так?

Стиснулася вся – від вуст до маленьких кулачків, а по щоках солоні, непрохані краплинки. А вона непроста! Але ж яка дивна… І така несхожа на мене. Різні. Геть не схожі. Ми такі різні! І це лише спершу здалося, що вона така, як Дарка, симпатична собі, сміхотлива дівчина. Здалося, що, як сестра, близька й рідна? Дивно, навіть після цих її слів відчуваю те саме: близька, рідна й водночас… чужа. Чому?

– Я ще не знаю… Просто думаю інколи, згадую, як важко вдома… Хіба ж тобі легко було? Хіба ж тут не краще жити?

Мені легко? Сироті? Без батька? На якого мати покладала всі надії? Я ж учитися хотів! Учив, усе, що міг, потрібне-непотрібне, тяг знання з книжок, впивався в них, мов та п’явка (колись було мені – підхопив у болітці за Княжою). А замість цього МТС і трактор… Вивчитися – так! Дуже хочеться! Залишатися тут? Нащо?

– Не плач…Чуєш? Поїдемо додому. Разом. У мене мама хороша. І сестра майже така, як ти.

Вона не хоче мені заперечувати, але й згоди (хоча б головою кивнула) не дає. Звідки взялася в неї ця зараза? Хто їй це нашепотів? Невже сама? Сама дійшла до такого рішення?

– Дурненька! Ми чужі тут… Розумієш? Чужі…

Тоня вже не плаче – дивиться на мене з-під своїх тонесеньких брівок. «Чужі… – слухняно шепоче вона. – Так… ми чужі…»

«Здрастуй, Єфреме! Не приходь до мене в неділю. Узагалі поки що не приходь. До моїх господарів приїхав родич. Тут у нас таке робиться! Щодня із самого ранку хтось суне. Хазяйка сказала, що не матиму вихідних, поки гість не поїде. У мене все добре.

Вдесяте – всоте – втисячне… Перечитую й перечитую написане в цій красивій, у золотих вензеликах, листівці. Перечитую, а зміст? «Не приходь у неділю… узагалі поки що не приходь… Поки гість не поїде…» Поки не поїде? А коли ж він поїде, той родич?

У кишені два яблука – їй і мені. Учора знайшов у садку Кугле. Перші… Упали в скошену траву в мене на очах. Зірвалися майже одночасно, пролетіли одне за одним із невеличким інтервалом. Я відразу подумав, що то для нас. Оці перші жовто-білі, по вінця налиті теплим літнім соком… А одне прибилося більше. Чому? Чомусь… Це знак? Це знак…

Неділя. Друга дня. Сиджу в короварні. Навіть не сиджу, а валяюся на сіні, яке сам косив, сушив, звозив, складав. Куди мені йти? Уже звик неділями вдень ходити до цього будинку на пагорбі, чекати її. І так майже місяць. Три рази – три побачення. І щоразу те саме: усі розмови впираються в «як – тут – добре – жити»… Кому? Їм? Чи нам? Може, тому й написала таке? Бо я не згоден? Не поділяю її думок?

– Нам не буде тут добре, Тоню! Зрозумій! Ми будемо тут чужими! Завжди…

Якась глуха стіна… Між мною і нею глуха стіна. Вона не розуміє моїх слів, ніби не чує їх. А я натомість не збагну, що в неї на думці?

Живчик на шиї напинається, ганяє й ганяє кров чи думки по колу? Чому? Про що вона думала, коли писала це? Невже й хвильки вільної нема, щоб вийти до мене? Якби хотіла, то знайшла б…

– Кеті? Що?

Кеті зайшла й стоїть навпроти дверей, у смузі сонячного світла. Її коси золотяться, аж світяться в літніх променях, а по рожевій сукні розсипи пломенистих плям – нерівні знаки сонця, перфоровані кронами дерев (садок, насаджений Кугле для Кугле), утворили свій візерунок уже на готовому, відбитому на фабриці. (Може, на фабриці пана Майєра? Може, і на фабриці пана Майєра.) Вона наче хвилюється. Чи це лише здається? Не заходить далі, а стоїть біля порога.

– Ти сьогодні вдома залишився? Нікуди не йдеш?

– Та щось нема охоти… Голова болить…

Не підходить, стоїть при дверях. Двері прочинені. Певно, забігла на хвильку. Щось треба? Чи так, знічев’я, від недільної нудьги, шукає, з ким би словом перекинутися? Зараз піде. Швидше б уже йшла. Останнім часом не підходила до мене, як ото раніше. Воно й добре.