Татьяна Белимова - Вільний світ

«Сидить голуб на дубочку, а голубка – на вишні …»

Ця пісня для двох голосів – тонкого жіночого й густого чоловічого баритону (може, і басу). Вони спробували, і в них вийшло співати на два голоси:

– Ой скажи, ой скажи, серце дівчино! А що в тебе на мислі?

Марія підіймається вище й вище (не кожна дівка в Княжій так може; яка й почне, то ще півня пустить чи захрипить, геть зганьбившись), але Іван не пускає її, його впевнений, земний голос не дає їй відлетіти! Хай тріпоче крилами – так теж гарно! Але хай не відлітає! Його маленька беззахисна пташка!

– Пташечко моя… – шепотів ніжно, лагідно, гріючи її руки (тоді ще ніжні пелюстки рожевих долоньок) у своїй смушевій шапці.

– Ой тим її не займає, а що сватать має… Ой тим же він ой та не горнеться, а що слави боїться…

Посватав восени, а взимку весілля відгуляли, а за рік Єфрем народився. Просте плетиво днів – година до години, рік до року. То лише на позір. То лише на перший погляд… А коли до цього зрозумілого й усталеного споконвічного порядку (бо ж так жили їхні батьки, а перед тим батьки батьків – і так увесь ланцюжок їхнього роду) приходить щось страшне й руйнівне, неозоре, як ніч? Хто? Пощо? За що?

– Іване! А я ж і не знаю, де тебе поховали… Де твоя могила, Іване?

Тисячам, мільйонам заморених голодом – свічка пам’яті. Вам видно? Чи вам видно її? Вона горить на пагорбі над Дніпром, а поруч дитина… Теж убита голодом? Теж убита голодом. А в худезних руках три колоски, а під жердинками ніг – страшні надтріснуті жорна… Символи? Доби? Часу? Атрибути катів?

Калиновий гай… Плаче калина червоною кривавицею… Плаче…

Усе це буде! Колись! Вас оплачуть! Відспівають! Перепоховають по-людськи!

Плаче Марія. Ридма ридає. Лягла головою на стіл, але не відчуває його відшліфованої гладесенької поверхні. Плаче… Коли вже вона буде вільна? Вільна, як Іван? Полине до нього в його вільний світ?

Білий будинок на пагорбі. Здалеку видно. Стоїть самотою. Височіє над усім Айгахом (навіть костел йому поступається). До будинка мощена доріжка, обсаджена туями, – усе з розмахом, усе вказує на те, що тут живе великий багач.

Чи ж тобі тут місце, Єфреме? Чого простуєш вгору цією мощеною доріжкою? Що тобі до цього дому? Чи якесь діло? Чи хтось чекає?

Сьогодні неділя і в усіх остарбайтерів вихідний. Чи не в усіх? Може, є такі хазяї, яким начхати на це ніби встановлене правило. (Ніби? Встановлене? Ким встановлене?) Ні, передусім порядок! Чіткий розклад і перелік правил, порушивши які, будеш покараний згідно з тими ж правилами.

Ось минулого тижня поляк Войцех украв у свого господаря годинника, дорогого, срібного, на довгому ланцюжкові. І нащо він йому здався? Носити не можна, бо побачать… Заховати – можуть знайти, що, власне, і сталося…

Коли його з низько опущеною головою й скрученими за спиною руками проводили повз обійстя Кугле, Курт обернувся до мене й показав пальцем на Войцеха:

– Бачиш? Піде в концтабір! Погано йому жилося? Нехай тепер баланду жере! Свиня! Чого йому бракувало? Хазяїна грабувати! Дивися, Єфреме! І тям собі!

Курт сплюнув під ноги й відвернувся. Марія, Кеті і Цента теж вийшли подивитися на цю «процесію», озираючись крадькома й на мене… Я ж бо такий само «ост», як і цей Войцех… Отже… Що? Теж можу отак… як свиня… обдурити – обікрасти – оббити – образити – обсмалити – обдерти – обпарити – обітнути? Раб – невільник, зловлений і загнаний до вагону (як скотина? як скотина), привезений сюди, мов бидло, у товарняку… А тут уже причесали – причепурили – відмили – відшкребли… Навіть Кеті заглядається… Але куди там? Хіба нам перекладач незрозуміло розтлумачив наші «ост-права»?

«Будете покараними на горло відразу без суду й слідства, якщо зляжетеся з німкою!»

Саме так! Саме такими словами, на залізничній станції в Ауґсбурзі, ще до того, як нас розібрали німці по своїх фермах, до того, як увійшли в це сите й облаштоване німецьке життя.

Ось вони стоять усі окремо біля свого великого кам’яного будинку, який збудував іще якийсь там Куртів дід чи прадід, свідомі свого минулого, упевнені в майбутньому. (Упевнені? Чи лише вдають?) А я… Хто я? Для них? Для себе? Хіба не бачили вони на фотокартках, які щотижня надсилав другий, поки що вцілілий син звідти, звідки я родом, зі Східного фронту? Не бачили солом’яних дахів – низьких біленьких хаток – плетених тинків – селянок у хустках, низько насунутих на очі (бо ніколи їх поправляти й вив’язувати), згорблених, спрацьованих, упосліджених? Бачили, обговорювали, домислювали, дивилися на мене крізь призму цього – мого – світу? Остарбайтер… Селюк… Придатний лише до короварні…