Татьяна Белимова - Вільний світ

– Хіба остарбайтер не людина?

Ці слова, адресовані мамі, долітають до татових вух. Курт раптово з’являється у дверях кухні. Він не чув попередньої розмови, але бачить зарюмсане лице Кеті.

– Де мій кашкет?

Мати з донькою перезираються. Що сталося? До чого тут кашкет?

– Піду заявлю на нього в поліцію! Хай заберуть! На шахту! Завод! У концтабір! Я до нього, як до людини! А він… доньку мені збаламутив! Шайзе!

Кеті остовпіла. Марія спокійно повернулася до Курта:

– Як треба буде, я сама заявлю! Жнива на носі, а він хороший працівник… Хтозна, чи інший буде таким само?

Мати вдає (а може, справді відвернулася й не бачить), що не помічає нового нападу сліз у доньки. Кеті плаче безгучно, морщачи носика, опускаючи кутики вуст.

– Іди краще півня зарубай. Чуєш, Курте?

– Ще хоч раз тебе коло нього побачу! Навіть не наближайся більше до нього, Кеті! До цього «оста»! Теж знайшла собі залицяльника! Із вогнем граєшся, дівко!

Курт трясе пальцем у Кеті перед носом. Вона покірно киває головою, закусує губи й опускає очі.

– Тату… Це зовсім не те, що ти подумав…

Але Курт не слухає її. Ніби ошпарений, він вилітає з кухні, шарпнувши двері. Марія нарешті обертається до доньки, усім своїм виглядом демонструючи, що тему вже вичерпано.

– Батько пішов півня рубати. Іди вмийся, а потім прийдеш мені допомагати.

Кеті мокрим гребінцем причісує відстовбурчені на всі боки, схожі на маленькі антенки кучерики. Поступово вони розгладжуються, м’якшають, опадають, від чого її обличчя теж ніби розгладжується, упокорюється. Чи ж вона не гарна? Навіть дуже! Золотисті коси, великі блакитні очі! Ніби Крімгільда! Чарівна Крімгільда з «Пісні про Нібелунгів» (у школі вчили – стільки розмов було про цей давній епос, про споконвічну німецьку звитягу). А брови можна й підмалювати… От веснянки (завжди влітку такі виразні) – то вже не так просто, якби ж їх не було! Якби ж були такі смагляві щічки, мов у тої остарбайтерки! (а Кеті якщо довго на сонці пробуде, то обгорить неодмінно, а тоді облізе – і прощавай краса).

Світить сонечко, порядкує в садку Кугле. Десь за короварнею співає півень. Чути, як кахикає зі сну батько, походжаючи двором. Клаксон автомобіля – Іда приїхала по продподаток для армії. Мамине вітання, уривки розмови. Усе як завжди? Ні, ніколи вже не буде так, як завжди! Не буде, як іще три місяці тому. Не буде? Не буде… Бо з’явився він! Такий… яким вона завжди його уявлявся (не думала тільки, що він, той самий один-єдиний він буде не німець), про якого, відколи побачила, були всі думки. Дурна! Хіба вона думала (чи знала? чи бодай могла передбачити?), що вона йому… не потрібна? Що він обере іншу? І що тепер?

– Зараз війна… А він «ост»… Ти знаєш, що з ним може бути? З тобою? З нами?

Нічого не буде, мамо! Не хвилюйся! Нічого не буде! Ніколи, бо… він кохає іншу.

Біля хати півники сиво-синім килимом коливаються, закривають похилений тин. Нікому підправити – самі вони з Даркою. Самі залишилися… І ця велика хата на дві половини з коморою, кому вона тепер?

– О, гуд! Карашо! Карашо, майка!

Коли це було? Учора? Позавчора? Марія показувала німчукам фото, на якому Єфрем, молодий, гарний, у костюмі, стоїть біля якоїсь кам’яниці (він написав у листі, що це будинок, у якому він живе, – Дарка їй прочитала, – написав, що в нього все добре, щоб вони не хвилювалися), показувала й приказувала: «Це мій син! Він у Німеччині! Це мій син Єфрем! Мій син!» Чи втямили? Ґелґотіли між собою, щось показували один одному, весело сміялися, а тоді по черзі фотографувалися біля їхньої хати на призьбі, а опісля – у самій хаті, біля печі, на якій червоні півні кукурікали. (Уже й не пригадує Марія відколи. Чи не покійна свекруха їх намалювала? А вони з Даркою лише підводили рік від року ці вохрянисті лінії загнутих хвостів, розправлених крил, закинутих голів, із розкритих вогненних дзьобів яких ніби й справді лунке «ку-ку-рі-ку!».)

– Майка! Рушнікі! Ікони!

Розкривають скриню, перекидають їхній із Даркою одяг, щось шукають, гидливо кривлячись. Гидливо? Мають перекидати це селюцьке сміття (і їм, звісно, однаково, що там собі подумають ці селянки… не-арійки, упосліджені рабині…), шукаючи перлину, якої тут може й не виявитися… Арійці? Обрані? Прості злодюжки, безкарні через війну, виправдовувані ідеєю… І лише крутить панський ніс дух злежаного в скрині, старанно випрасуваного домотканого селянського шмаття?

Летять, змахнувши рукавами, білі полотнища сорочок… Бідні підбиті лебідки… Білими невагомими силуетами, щедро опоясаними по коміру й рукавам рожами – калиною – барвінком – червоними – чорними – де-не-де синіми нитками… кружляють хатою… просяться до незнаного вирію…