Татьяна Белимова - Вільний світ

Доньки риють. Їхні худі лопатки ходять без упину під літніми ще сукнями (ще ж тепло, бабине літо, хоч і кінець вересня). Доньки, його донечки! Було в нього дітей – три доньки і два сини (один найстарший від першого шлюбу з Настею), потім стало порівну (це коли Поля померла), а тепер… хто його вже й знає, як воно тепер? Обох синів на фронт забрали. Обох чекав. Обох чекав? Коли? Весь час? Весь час…

На старшого Настя ще тоді, у сорок першому, отримала похоронку, яку принесла й кинула на стіл із докором – розпачливим, злим, пекучим: «Ось! У тебе ще є діти! А мій! Мій! Єдиний син!.. Чому? За що?»

Запив… Чорно… Поміняв валянки на бутель самогону на Євбазі (залишилися калоші й чоботи). Правда, весь не встиг випити: Гаша десь заховала. Не кричала, не сварилася, не плакала, не благала, не падала на коліна (там, у кутку, за фікусом, як раніше) – просто заховала, а тоді відпоювала деревієм, сиділа біля ліжка з ночвами – не лягала, не спала, чергувала біля нього.

А Жора? Чи живий іще? Не поранений? Воює? Де? Що з ним? Поля ж віщувала… З її слів виходило… Що виходило з її слів? Важко, іноді зовсім неможливо було втямити Полину мову…

«А ти, братику, будеш ходити шляхами несходимими! Скільки ж твої ніженьки переміряють світу білого! А жити будеш далеко-далеко, додому не повернешся – аж до глибокої старості».

Ну от що це значить? Що вона цим хотіла сказати? Маячня чи пророцтво? Ну от як це розуміти? До глибокої старості? То виживе? А чого ж додому не вернеться? Чого? У полоні, може? Не доведи Господи! Чи ж йому, Семенові, не знати, як у тому полоні? І чого його там триматимуть «до глибокої старості»? Німці ж відступають… Скінчилося їхнє панування… На острові плацдарм зачищають, хочуть Київ боронити від наступу з лівого берега… Хитрі! Бач, як придумали… А люди, їхні хати, майно заважають?

Низько-низько над островом пролітає літак, можна роздивитися великі чорні хрести на обох крилах. Фіксує, певно, де й що краще розмістити на «зачищеному» через три дні плацдармі. Ось так восени два роки тому переможцями йшли (та й не йшли, а всі машинами, рідко хто й на конях) по Фрунзе, Подолом… А зараз?

Семен знову заглядає в яму. Повільно діло робиться. Не навчені його дівчата ям копати… Що з них візьмеш? Худі, виснажені вічним недоїданням… Де в таких візьмуться сили? Клаві он лише п’ятнадцять (нема на що дивитися – ніби застрягла на дванадцятирічній позначці), Нюся хоч і встигла вирости, але речі висять на ній виснем, ніби з чужого плеча.

– Так. Вилазьте! Дайте я.

– Тату! Вам же не можна! Ми зараз. Тільки відпочинемо троха…

Стали, поспиралися на держаки. Намистинки поту на чолі в Нюсі, а Клава щойно обтерлася брудною чорною долонею – справжній сажотрус! Але ось німецький літак заходить на нове коло над островом (За два роки ніхто їх тут не бачив! Та й що їм тут було видивлятися? Жодних стратегічних об’єктів – жодного інтересу, так би мовити), і дівчата знову схиляються над плетеними кошами, із новим ентузіазмом наповнюють їх землею, подають нагору – батькові.

А в хаті Агафія в’яже вузли. Важке, об’ємне або ж малопридатне на перших порах мотає в старе ганчір’я, без жалю рве на шмаття старі простирадла, багатьма шарами вкриває посуд – миски – ложки – хатнє начиння – книжки – навіть ялинкові прикраси (хоч вони вже давно не святкують новорічних свят). Навіть старе їхнє рипуче ліжко Семен нащось розібрав. Невже думає і його в яму? Усе оце, що протягом майже двадцяти п’яти років наживали, старанно стягували, прикуповували, зносили, чим наповнювали ці дві кімнати, невеличку кухню, сіни й комору – усе в яму?

– Ідіть! Ком! Будемо все палить!

– Три дні! Ферштейн? Три дні!

А провалися воно все! Що воно ще в цьому житті лишилося? Був хоч цей дім – такий-сякий прихисток. (Та й не такий уже поганий, як розібратися! Нормальний, цілком влаштовує їхню родину.)

– Не плачте, мамо… Не плачте.

Клава торсає за рукав, зазирає в очі, виводить Гафію з тяжкої задуми (їсти, певно, хоче, але вже не сміє просити). А як його не плакати? Хіба ж це легко? Чого ж не можна оплакати своє минуле? Але чи ж воно відпустить? Чи так і залишишся довіку його бранцем? Ходитимеш по колу його досяжності?

А як Жора повернеться? Що застане? Пустку? Попелище?

Ось солдат (хто? чий син – чоловік – батько?) повернувся на це згарище й не застав нікого. Лише пустка, обгорілі скелети груб, самотній остов печі на місці колись квітучої вулиці… А потім, після війни, хтось вирішив (на найвищому рівні), що на острові має бути рекреаційна зона (уцілілим остров’янам не дозволили відбудовуватися на обгорілих пустищах). І ось уже розширена смуга пляжу, доглянута, із завезеним білуватим піском, кінна база в східній частині й перекинутий вигнутою спиною металевої дуги пішохідний міст – від західної частини острова до Поштової площі. І тільки він – забронзовілий солдат – скинув шапку і вдивляється в літери знайомих прізвищ (бо ж острів маленький! тут усі знають одне одного! а як інакше?) – чи нема в цьому меморіалі і його найрідніших? Чи не відбита вічна пам’ять про них на цьому простому, нагрітому літнім сонцем камені?