Татьяна Белимова - Вільний світ

– Гей, стій! Зупинися!

Єфрем зненацька вискакує на дорогу, перегородивши шлях, але Тоня, видно, помітила його здаля (та й знає, що це поле Кугле, а зараз саме така пора, що косити треба, а кому ж косити, як не йому?)

Вона геть не здивована – уповільнює рух, спиняється.

– Куди їдеш?

– До Ауґсбурґа!

– Чого?

– Треба нитки до нового шиття пані Майєр. А ще… Зайду до фризерні, хочу зачіску нову зробити. От.

– Нащо? Ти й так гарна… Дуже гарна! А це все… непотрібно! На німку схожа!

Тоня дивиться на Єфрема з-під вищипаних, тоненьких, ніби здивовано піднятих брівок лише мить – віночки її вій опускаються донизу, підведені карміном вуста строго підтискаються. Образилася? Образилася… Але що він такого сказав? Справді. Невже оце волосся, збите спереду у високий кок (так, як у німецьких панночок), а на потилиці закручене жмутом, краще за косу? Тоню з косою вже й уявити важко, як й у звичайній полотняній сорочці й домотканій спідниці (Але ж, певно, удома, у Тетієві, так і ходила?), і навіть не тому, що її врода потьмяніла б, а тому, що оце все німецьке шмаття прилипло до неї й робить її якоюсь чужою. Навіть не так. Це ніби якась перепона між ними! Машкара, яка творить зі звичайної вісімнадцятирічної дівчинки з Тетієва якусь німецьку панну! Нащо? Невже це їй потрібно? Якось інтуїтивно відчув – потрібно. Бо вона така і є? Яка? Розмальована лялька? Ні! Тільки не вона! Вона хороша! Найкраща! А оце все… Вплив середовища. Не більше. Це, певно, можна виправити. Їй треба пояснити. Що все це зайве! Що й без цього чудово! Але не зараз! Не тут! Не так. А як?

Щоб згладити прикре враження від своєї невдалої балачки, у Єфрема вихоплюється перше-ліпше, що спало на думку:

– Лимонаду хочеш?

– Ні, дякую…

– А де так гарно навчилася на велосипеді? Певно, ще вдома вміла?

– Та ні. Уже тут.

– І в нас теж велосипедів ні в кого не було! Тільки в голови колгоспу. Бувало, проїде по селу, то повітря нюхаєш, як то воно пахне? Чи бензиною не смердить? А як біля магазину поставить велосипеда, то ніхто й не зачіпає, бо ж ніхто не вміє й не тямить, що воно таке, той велосипед.

Ці підведені карміном губки вже всміхаються. А може, так воно й має бути і це він просто не звик до такої «рукотворної» краси? Йому подобається! Якщо придивитися… Це ж справді гарно! Оце все доповнює її природну красу, робить її ще виразнішою. Чи не це його, зрештою, і принадило? Бо ж де він бачив коли такі підведені вуста? Підмальовані очі? Вибагливі зачіски? Його мати Марія, сестра Дарка – обидві красиві типовою українською вродою, про яку кажуть, що з неї «води не пити»… Може, і так, але що ще в злигоднях може бути хорошого, як не вона – оця краса, яка в чорних, тоненьких, мов шнурочок, бровах, карих очах, темних пристрасних чи голубих розвеселених? Та і як його жити без краси? Мати з Даркою гарні природною привабливістю без жодної штучності. (А що, зрештою, таке штучність?) Не вміли вони вуста підводити, часу не мали (та й, певно, охоти до того) і де б, зрештою, могли взяти оте все, що ліпиться-маститься на жінку? У селі, куди й простий крам – матерію, хустки, панчохи («вебеги», як коротко й містко позначали це Єфремові односельці) – ніколи не завозили до магазину, така дивовижа, як помада чи парфуми, була чимось геть незнаним.

– А вчора я кажу хазяйці Марії: «Як же так? У вас у погребі повно картоплі, а ви ніколи жодної картоплини не посмажите? Уже скоро новий врожай!»

– Кхи-кхи… А вона що?

– Ставить увечері на стіл полумисок смаженої картоплі й каже: «Їж, Єфреме! Бо скоро картоплю ми здамо для фронту».

Поки вони розмовляють, Єфрем нахиляється зо три рази й просто в себе під ногами вириває декілька великих дзвоників. Ґрунт тут піщаний і такий пухкий, що квіти випурхують разом із довгим білим коренем, на якому присохла грудка землі, сірувато-жовта, об’ємна. Єфрем одриває корінчики й дає Тоні маленький, із опущеними синіми голівками букетик.

– Дякую, Єфреме! Але куди я його візьму? У місті стільки справ, – сміється Тоня. Вона знову сідає на велосипед і дивиться на Єфрема вже згори. – Та й зів’януть вони. Нащо тільки рвав?

– Дак для тебе ж…

– Може, як назад буду їхати, заберу? Га?

Єфрем ніби жартома береться руками за кермо велосипеда. Хай би побула ще трохи! Куди вона так поспішає? Мабуть, хазяйка сваритиметься? До спеки хоче впоратися? Справді, не варто її затримувати.

– Я в неділю зайду по тебе! Підемо десь погуляємо!

– Ще не знаю… Я напишу тобі, добре?

Усміхається? Чи насміхається? Сидить на своєму велосипеді, як на троні! Теж іще цариця знайшлася! Та він же чоловік! Він має вирішувати! Він старший за неї (три роки – то не просто роки – дні – місяці, то ще й досвід!), розумніший, бо ж устиг-таки школу закінчити до війни! То й що, що вона вчительська дочка? Що з того, що містечкова, а він сільський? Ніби жартома труснув її велосипед. (І що вона собі думає?)