Татьяна Белимова - Вільний світ

Вона… Хто вона? Ця дівчина в білій сукні? Її теж упізнала. Це покоївка Майєрів! Бачила її не раз в Айгаху, на пошті декілька разів зустрічала. Як її звуть? Ніколи не цікавилася, бо нащо? Вона ж із «остів»! Остарбайтерка! (А Єфрем? І Єфрем… теж… остарбайтер.)

Не хотів її відпускати (жартома чи серйозно з тою покоївкою?), схопив ззаду за велосипед! Оцей завжди чемний і небалакучий Єфрем? Оцей завжди чемний і небалакучий Єфрем! А далі і геть несподівано! Грудка землі на білій сукні – лемент – сльози – обійми (чи штовханина?) – пручання – виривання – постать у білому віддаляється – розгублений Єфрем… Дівчина на велосипеді розтанула…

Розтанула? Зникла? А може, її й не було? Не було? Усе лише привиділося? Намарилося? Так буває… Спека… Це лише уява? Міраж? Ілюзія?… А розпач на його обличчі, такий непідробний, відвертий. А квіти? Кинуті тією, що розтала? Кинуті, підняті, передані Кеті (ніби якась подачка!). А вона й рада була! Вчепилася в цей букетик, ніби в незнану розкіш!

А листівки? Болючий здогад шпигонув десь усередині, як осяяння – прозріння – відкриття – занурення. Це вона, остарбайтерка, їх присилала! А Єфрем не хотів навіть показувати! Завжди хапав і біг до себе читати! І на всі запитання-випитування одна й та сама відповідь: «Та то мене хлопці на гульки запрошують». Хлопці? На гульки? Листівками? Та ще так охайно пишуть?

Кеті відчуває, як знову щось здавлює її горло. Вона починає шморгати носом, висовує язика й злизує ним ці нові (у порівнянні зі «старими», вчорашніми) сльозинки. Яка ж вона дурна! Мало того, що з волоссям таке зробила (а все ж для того, щоб теж бути «кучерявою», як та клята остарбайтерка!), так ще й нареветься зараз до червоних очей і носа! Але волосся – то дурниці! Намочить зараз і знову випрямить, а от з очима навряд чи так вийде!

– Кеті! Чи ти сказилася? Він остарбайтер! Подумай про це!

Це вчора, – у суботу, – коли зранку нарешті (чекала, коли всі розійдуться-роз’їдуться, щоб не потрапити йому на очі – не доведи Господи, вгледить її такою – зарюмсаною) спустилася на кухню й наштовхнулася на мамин погляд. Такий… Лагідний, люблячий, сповнений співчуття? Такий… Осудливий, гнівний, докірливий…

– Він остарбайтер! Чого ти дивишся на нього? Облиш і думати… Донесуть у поліцію! Чи ти цього хочеш?

«То й що? Що з того?» – ледь не вирвалося в Кеті (майже мимохідь), і лише потім прийшло усвідомлення, навіть не усвідомлення, а розуміння того, що мама все знає. (Від кого? Звідки? Кеті ж нікому! Жодній живій душі! Звідки ж тоді? Невже і про те, що на полі було, теж?)

Мама все знає? А хто ще?

– Хто тобі сказав? Звідки ти знаєш?

Кеті знову вдивляється у своє відображення – у всі його три різні подобизни. Вона вже встигла сходити вниз – на кухню – і повернулася з невеличким залізним кухликом (у ньому вода, порятунок для її кіс) та розрізаною навпіл сирою картоплиною (це вже порятунок для її очей). Так завжди робить мама (прикладає по половинці сирої картоплини на кожне око), коли хоче позбавитися набряків від сліз. А плаче вона багато, ох і багато. Вона плаче ледь не щодня після того, як довідалася, що… Йоганн загинув. Йоганн загинув? У це просто неможливо повірити. Йоганн такий добрий, розумний, красивий! Де він тепер? Чи є десь його могила? Невже колись (коли скінчиться війна) вони поїдуть цілою родиною його перевідати. Побачать те місце, де він… Де навіки… А мама… Мама вже ніколи не буде ні щаслива, ні усміхнена, як раніше. Ніколи.

– Кеті! Не будь дурною!.. Ми з татом не сліпі!

Кеті відчуває, що «зайнятися», «запалати» (аж до коренів кіс, а може, і до їхніх кінчиків) – це не епітети! О ні! Адже вона по-справжньому горить-палає (бо ж хіба не вся кров «прилила» до її щічок, чола?).

– Як то «з татом»? Тато теж?… І Цента?

– Центі ніхто цього не казатиме! Хіба сама помітить.

Мама відвертається до плити. Сьогодні субота, а по суботах зазвичай багато роботи. Навіть менша Цента допомагає, а Кеті й поготів. Прати – прасувати – прибирати – штопати – мити підлогу – здмухувати пил із меблів (тато жартує – «пилюгу ганяти») – чистити взуття – готувати вбрання на тиждень – змінювати постіль.

Мама відвернулася, зітхнула ледь чутно, майже крадькома. І не зрозуміло, чи жаліє дочку, чи лише осуджує? «Він – остарбайтер»… Хай у їхній родині й не надто переймалися ідеєю чистоти нації, та все ж… «Ти нацистка, мамо? Я нацистка? Тато – нацист?» – оці всі запитання, невимовлені, які так і не злетіли з язика, але майже фізично відчуті, перефразовані в інакше: