Любко Дереш - Спустошення

Я мовчатиму про твій запах, тому що в ньому — найсокровенніше. Та й, зрештою, хіба хтось може описати запах? Ти просто відчуваєш це або ні — щастя від того, що знайшов одного зі своєї зграї, когось, хто з тобою одної крові. Ти моя Книга джунглів, моя Багіра, мій мох на корі тисячолітніх дерев у серці сельви, що пахне вологою, вічною свіжістю мокрих торфів, всеперемагаючим прагненням до життя.

Під кінець дня, наповненого лекціями і розстановками, вся група була порядно вимотаною, й енергійність лекторів також порядно впала. Передчуваючи близьке завершення, Федір нахилився до Гурова і тихо сказав йому на вухо:

— Дмитро Іванович чекає на нас. Є пропозиція поїхати.

— Ну, пожалуй, можно идти, — Гуров сам побачив загасання ентузіазму учасників, і, тихо попрощавшись із Переслегіним, подався із Федором до виходу.

— Ви думаєте, темні часи неминучі? Щось типу як проміжок між двома епохами? — спитав я, коли ми з Гуровим опинилися вдвох у машині.

— Моменты фазового перехода всегда сопровождались временным развалом цивилизации. Потом это все будет восстановлено, но нужно будет пройти через момент тьмы. Через встречу с Ничто.

— А що ви бачите там, по той бік пітьми?

— Те, кто выживут, — тут Гуров хижо оскалюється — должны будут обладать особыми качествами. Если у человека не будет в достаточной мере пробуждено сознание, скорее всего, его ожидает очень быстрая деградация. Возвращение в пещерные условия. Приблизительно так. Но есть шанс не допустить этого коллапса, начав прямо сейчас создавать сообщество таких людей. Большинство бизнесменов и политиков, с которыми я общался — совершенные дегенераты. Это дебилы в самом настоящем, медицинском понимании этого слова. У них мышление как таковое отсутствует в принципе, и все мои разговоры с ними насчет финансирования психоинженерии оканчивались ничем. Они просто не понимают, зачем это надо. У них развита определенная зона сознания, отвечающая за способность видеть деньги. Они их чувствуют, как хищники, и очень быстро накапливают их у себя. К сожалению, украинская политика строится вот такими людьми.

— Дмитро Іванович не такий, — переконано кажу я, відкриваючи перед Гуровим хвіртку. — Він інтелектуал, і дуже тонка людина.

Будинок Карманова весь освітлений лампами, що стоять на газоні. Працюють, з тріском обертаючись навколо своєї осі, газонні оприскувачі, і до нас одразу ж кидаються з гучним гавкотом два кармановських сетери — Джой і Кіра.

— Не бійтеся, вони дружелюбні, — попереджаю я про всяк випадок Гурова.

— Это их надо успокаивать, а не меня, — якось дивно дивлячись на псів, хижо усміхається Гуров. Собаки, справді, раптом зупиняються і починають голосно гавкати на Гурова, однак підходити ближче, ніж на п’ять метрів, не наважуються. Ще хвилина — і вони, підібгавши хвости, розвертаються і біжать у вольєр.

— Що ви з ними зробили? — сподіваюся, на моєму обличчі вираз здивування не надто ідіотський.

— Я научился этому в Афганистане, — каже Гуров. — Там в горах бродило множество одичавших псов, очень злых. Когда человек выходил из аула, нужно было обязательно брать с собой палку, чтобы отбиваться от них. Одичавшие псы гораздо умнее волков, и действуют более беспощадно. Однажды я вышел в горы и понял, что забыл взять с собой палку. В какой-то момент меня окружила стая диких собак, и я рассредоточил внимание по всему полю зрения, чтобы видеть, какая будет нападать первой. Но как только мое состояние стало достаточно глубоким, я увидел, что собаки начали рычать и отступать. Потом я понял, что их озадачивает именно расфокусированный взгляд — взгляд человека, который может совершить все, что угодно. Они не могут предугадать, что сейчас будет делать это существо, и это их очень сильно пугает. Кстати, если пройтись в таком рассредоточенном состоянии по улице, люди тоже будут в панике разбегаться, им будет казаться, что навстречу идет маньяк.

— Треба якось спробувати, — жартую я. — Дмитро Іванович, до речі, любить такі історії. Ви з ним у цьому подібні.

— Приветствую, — нам на зустріч виходить сам Карманов.

— Дмитрий, — він простягає руку Гурову, й вони обмінюються міцним рукостисканням.

— Борис.

— Федоре, привіт, — вітається зі мною Карманов. Він весь виграє плавністю і грацією, наче велика сильна кішка, яка почувається господарем ситуації. — Проходите пожалуйста. Как доехали? Все ли хорошо?