Любко Дереш - Спустошення

— Чувак, ти мені потрібен. Я хочу поїхати з тобою в термінову експедицію на природу. В Зону.

— Круто, чувак! Ти хочеш поїхати в Зону?

— Так, чувак, і якщо можна, прямо завтра. Це реально питання життя і смерті.

— Слухай, ну я готовий. Лишень боюся, що коли поїду, з’являться нові альбоми в тих рядах, які я вже переглянув, а так, поки я тут, я типу контролюю всю ситуацію.

— Чувак. Реально. Якщо ти мені колись і був потрібен так, що без тебе світ не зрушиться далі з місця, то це зараз.

— О’кей, я поняв.

— Ти на Петрівці? Залишайся на місці, я заберу тебе.

Місто запікається на сонці до скоринки. О сьомій вечора на міських дорогах шибає в ніс духан гудрону. Запах важкий, задушливий, від нього починають сльозитися очі. Машина швидко розігрівається від прямого сонячного проміння, і скоро стає важко тримати її за кермо. Думка, щоб поїхати до автомайстра і відремонтувати кондиціонер, викликає у мене лише тупий приступ болю. У поросі вздовж дороги бачу сонних собак, що ледве підіймають голови на звук автомобіля. Небо жовто-оранжеве, затягнуте гарячою їдкою паволокою.

Він запаркувався на стоянці біля Макдональдса. Петрівка, як завжди, переповнена транспортом і людьми. Ряди кіосків з хачапурі, з морозивом і сигаретами, з надувними кульками і купальними аксесуарами. Де-не-де бочки з квасом. Брудні парасолі від сонця. Напівголі цицькаті жінки за п’ятдесят біля них, у косметиці, у фартухах, з товстими, як у слонів, опухлими ногами. Виглядають, чим закінчиться день. Гарячий вітер носить дорогою обривки пакетів з чіпсами і шматки брудно-рожевого поліетилену, висить цей паскудний торгашеський душок, змушує людей ставати дріб’язковими, жадібними, нечистими на руку. Тут скрізь шастають нувориші й дрібні злодюжки, які, тільки й пильнуй, висмикнуть у когось, розмореного сонцем, чергову сумочку або портмоне.

І щось є огидно привабливе в цій густій грязюці. Зараз, на сонці, вона дійшла своєї досконалої кондиції, коли її можна фракціонувати в окрему субстанцію. Є щось у цій багнюці притягальне, сюди хочеться іноді приїхати, вдихнути цю бридоту поглибше, отримати нотку брудного, низького драйву, пошлого азарту, майже як у дитинстві на Лісовому. Там теж атмосферка була схожою, можливо, лише більш болотистою, грузькою — тому що там люди переважно сколювались або спивались. Над усім цим висів сопух загублених людських доль.

Але він за натурою — дослідник. Він любив зливатися з середовищем. І, коли б він був спеціалістом із ссавців, він би неодмінно вивалювався у грязюці, як вони, а жив би з вовками — вив би по-їхньому. Так і зараз. Йому кортіло вмитися цим запахом, одягнутися в нього, щоб краще відчути цю важку карму.

Лулу, навіщо ти так... До мене тільки зараз доходить по-справжньому те, що сталося. Вчора ми спілкувалися вдвох, відчували близькість і порозуміння, а сьогодні — ми по різні боки барикад. Він вийшов у вікно — а я ні. Й мені є над чим подумати. Бо на його місці міг бути я. Я сам міг би це зробити — легко. Вийти у вікно. Навіть більше, я відчуваю, що в мені теж живе цей вірус. Це теж може одного дня спрацювати.

На горизонті, проти сонця, з’явилася невисока, опасиста фігура в шортах, що несла в руках цілу гору книжок. Федір упізнав знайомі окуляри і кругле, розтягнуте в усмішці обличчя Ландоша.

— Чувак, привіт! — помахав йому рукою Вадік. Він був увесь розколошканий, вкритий крупними краплями поту, наче потрапив під душ, а шматок ізоляційної стрічки, якою він підмотував собі окуляри, на спеці розмотався і здибився, немов синя кобра. — Фух, чувак, я ледве живий. Дивись, що робить з людьми жадібність!

— О лотосоокий! — вигукнув Федір, відкриваючи багажник. — Кидай журитися, звалюй свої скарби і заскакуй у віману. Твоя родина вже чекає на тебе!

Тоня і Вадік жили на Нижньоюрківській, одразу навпроти труби велетенського закинутого заводу, площі якого з протилежного боку від дому Вадіків межували з Кирилівською церквою, знаною мироточивими іконами, лобизати які приходив іноді боголюбивий Вадік, а далі, за церквою тягнувся пустир, уподобаний бомжами, дикими псами і Ландошами.

До православ’я родина Ландошів ставилася обережно, та Вадік як великий екуменіст і прозеліт, легко минав кордони чужих конфесій, навідуючись то до синагоги, то до мечеті на Татарці, то до котрогось із подільських храмів Київського Патріархату. Його невинний, злегка божевільний вигляд, очевидно, давав йому пропуск у всі релігії, адже мало яке справді духовне вчення оминало увагою юродивих. У підмотаних ізолентою окулярах, зі скуйовдженим волоссям, серед якого стирчала виразно позаконфесійна кіска (у потрібні хвилини вона перетворювалась то на пейси, то на оселедець, то на прядиво волосся раба Божого Планктонія, як іноді підписував свої неоправославні роботи Вадік), з донечкою Майєю, незмінною супутницею в таких вилазках, Вадік не міг викликати підозр у лихих намірах — навіть здалеку було видно, що він друг усіх живих істот. Батюшки і матушки, імами і ребе, побачивши цю пару, пускали сльозу розчулення і благословляли чадо Боже крихітку Майю, яка у відповідь била їх по голові чарівною паличкою повелительки єдинорогів, а заодно і її непевного, та, втім, незагрозливого отця, мир вам і всі благословення.