Світлана Талан - Спокута

– Це щось нове! – посміхнувся Роман. – Розповіси детальніше?

– Пам’ятаєш, я тобі розповідав про Марту, яка обгоріла на пожежі?

– А! Марта. Уже не вперше чую від тебе це ім’я.

– Не будь занудою, Ромко! – Івасик жартома пнув Романа кулаком у плече. – Я влаштував Марту до приватної клініки, її прооперували, попереду – реабілітація, різні процедури, потім можливо ще одне оперативне втручання.

– І ти сам чекав під операційною?! Не схоже на тебе. Чи старієш, чи закохався, Івасику?

– Вона сказала, що кохає іншого.

– Ти ж розповідав, що вона втратила пам’ять, – нагадав Роман.

– Так, але сказала, що почуття залишаються жити попри все. Тож, мій друже, надії у мене немає, але не буду приховувати, що мені Марта подобається.

– Надії немає, але, як я можу здогадатися, рахунки за лікування сплачуєш ти?

– У мене є можливість допомагати час від часу дітям, тож чому я не можу допомогти жінці, яка потрапила в біду?

Було вже за північ, коли Роман повернувся додому. Ліана цього разу його не перестріла, і чоловік зітхнув із полегшенням.

– Завтра навідаю Миколу, – вирішив Роман.

Він ліг на диван і, не роздягаючись, задрімав. Йому знову наснилася Катря. Як завжди, у його снах вона приходила йому не дорослою жінкою, а дівчинкою із довгою чорною косою…

Уже минав жовтень, а Роман ніяк не міг зустрітися з Івасиком. Чоловік був повністю заклопотаний турботами про лікування Марти. Телефоном він сповістив, що жінку вже вдруге успішно прооперували, а її обличчя стає привабливішим із кожним днем.

– Тепер підшукую Марті медичний заклад, щоб спробували повернути їй пам’ять, – пояснив збудженим голосом Івасик. – Ти ж знаєш, що знайти гарного фахівця не так вже й легко: то купили диплом лікаря, то досвіду бракує, то лише гроші їх цікавлять. Тож вибач, друже, що не можу тебе запросити в гості. Ось як тільки Марту розміщу в лікарні, одразу подзвоню і ми зустрінемося. Гаразд?

За два тижні Івасик, як і обіцяв, зв’язався з Романом і запросив до себе. Вони поговорили про справи, і знову розмова пішла про Марту.

– Мені здається, що настав час тебе познайомити з Мартою, – сказав Івасик.

– Вона відповіла взаємністю? – поцікавився Роман.

– Ні. Напевно, ми залишимося друзями, але я й не особливо розраховував на щось більше, – сказав Івасик. – Хто я? Афганець. Псих, якому вже давно заброньоване місце в психлікарні.

– Не мели дурниць! Кохання жінки творить дива.

– А де воно, те кохання? Комусь щастить, а кому на роду написано жити на самоті.

– О! Тепер ти розквасився?

– Ні, я в нормі. Ромко, поїхали зі мною до Марти!

– Ні, Івасику, я не поїду. Вибач, справи. А ти не втрачай надію, – Роман поплескав його долонею по плечах. – Може, твоя Марта передумає?

– Облиш, Ромко! Афган навчив мене дивитися на речі реально! То може, швидше ти передумаєш і ми разом навістимо Марту в лікарні?

– Не передумаю, – сказав Роман.

Два місяці Сергій не бачив Марічку. Через день він їй телефонував, питаючи, чи не було звістки від матері.

– Поки нічого, – завжди відповідала Марічка.

Сергій не був ображений на жінку за те, що порадила навчитися жити самостійно і стати чоловіком. Раніше він завжди знав, що можна в будь-яку хвилину звернутися до матері, порадитися, попросити про допомогу і вона все зрозуміє. Один лише раз він зробив самостійний крок і так схибив!

Сергій знайшов недороге житло, але на хорошу роботу за два місяці влаштуватися так і не зміг. Доводилося працювати на різних тимчасових роботах. Він був і двірником, і вантажником на ринку, і прибиральником у громадських вбиральнях – усюди, де брали на роботу без диплому, трудової книжки та платили мало. За житло доводилося сплачувати із своїх зароблених коштів, а їх було обмаль, тож Сергієві доводилося вчитися економити на харчах. За тиждень він уже знав, де і на якому ринку можна купити дешево овочі, у якому магазині – крупи чи хліб. На «блошиному» ринку серед старих книжок він знайшов книгу «Економні страви» і купив її майже задарма. Поради в книзі стали йому в пригоді: Сергій поступово опановував нову для нього науку приготування недорогих страв.

У листопаді Сергій поранив руку лопатою і заніс інфекцію. Рука почервоніла й розпухла. Він самотужки кілька днів намагався її підлікувати, бо боявся втратити роботу, але одного ранку в нього різко підскочила температура. Він ледь спромігся попити чаю і подибав на роботу.

– Ти ледь на ногах тримаєшся, хлопче! – сказав йому керівник. – Негайно йди до аптеки і додому під ковдру!