Світлана Талан - Спокута

Катерина сиділа в спорожнілій хаті, коли зайшов Федір. Вона подивилась на нього байдужими та сумними очима. Він став якійсь сухий, блідий та ніби сутулий.

– Добридень, Катрю, – привітався охриплим голосом.

Катерина не відповіла, відвела очі вбік.

– Співчуваю, – сказав Федір.

Вона промовчала.

– Я ось чого прийшов, – переступав з ноги на ногу біля порога. – Можливо, тобі щось знадобиться…

– Ніхто мені рідних не поверне, – відчужено сказала Катерина.

– Ти не поспішай робити якісь висновки. Життя непередбачуване. Ніколи не знаєш, що на тебе чекає завтра.

– Що тобі потрібно? – Катерина повернула до нього обличчя та подивилася з таким презирством, що він знітився, закліпав очима й почав навіщось руками м’яти свою шапку.

– Ось моя адреса, тут і телефон, – залопотів розгублено. – Можливо, щось знадобиться, то зателефонуєш.

– Мені?! Від тебе?! – визвірилася Катерина так, що її очі заблищали гнівом.

– Ну… Не тобі, так синові.

– Ти згадав про сина? – прозвучало насмішкувато. – А ти хоч знаєш, скільки йому років?! Чи гадаєш, що він усе ще ходить до дитсадка і вдягає коротенькі шортики?!

– Навіщо ти так? Я завжди про нього пам’ятав.

– Ну, то й пам’ятай далі! – скрикнула Катерина і гнівно наказала: – Геть звідси! З моєї хати та з мого життя!

– Все, все, все… – розгублено промимрив Федір, поклав папірець з адресою на стіл і швидко, ніби злякавшись, чкурнув надвір.

– Що трапилося? – із сусідньої кімнати вийшов Сергій. – Ти щось кричала, мамо?

– Приходив твій батько.

– Ну то й що? Він тебе скривдив?

– Хочеш його побачити?

– А навіщо? Хіба в мене є батько?

– Катюшо, ну досить ходити як із хреста знята, – мовила Лариса та обійняла її за плечі. – Подивись на себе у дзеркало! Уже від похорон минуло чотири місяці, а в тебе й досі синці під очима. Так не можна далі жити. Ти це розумієш?

– Розумію, – відповіла Катерина й поклала долоню на пухку руку подруги. – Я вже ніби й заспокоїлась трішки, розвіялась на роботі, лише на серці туга зосталася.

– Знайшла, де розвіюватися! – сплеснула долонями Лариса й сіла навпроти. – На роботі вона розвіюється! Чи ти хоч помічала, Катрю, якою стала кар’єристкою?

– Ні, це неправда, – запротестувала Катря.

– Ти вже давно не працюєш, а спалюєш себе за роботою. Життя йде, а ти його не помічаєш. Треба ж не лише займатися самоїдством, а й вміти зупинятися та нюхати квіти, бо тебе так надовго не вистачить.

Лариса взяла в руку фужер і відпила вина. Катерина подивилася на свою подругу й найближчу сусідку. Маленька, пухкенька, схожа на м’яку пухнасту іграшку, нічого особливого: ніс качечкою, пухкі нафарбовані губи, тоненькі вищипані брови, два підборіддя та відсутність шиї, біле фарбоване волосся, а в житті – успішна бізнес-леді. Щоправда, Лариса розповідала, що від першого чоловіка їй щось дісталося після розлучення, потім щось перехопила від другого, а від третього – туристичне агентство. Усе інше, що мала, вона здобула за допомогою своїх багатих коханців та прибутків від туристичного бізнесу. А мала сусідка немало. Після євроремонту з трьох кімнат її квартири залишилося дві, що плавно переходили в кухню або швидше в барну стійку, столик та газову плиту. За містом Лариса мала свій великий будинок на добрячому клапті землі біля лісу та річки, а ще один будинок будувала десь у Криму. Тобто володіла, як для жінки, чималою нерухомістю, а ось дітей не мала. Катерина ніяк не могла зрозуміти: чому та вважала дітей хомутом на шиї. А в усьому іншому подруги добре ладили поміж собою, хоча були різні, аж надто різні й за зовнішнім виглядом, і за складом характеру. Утім, це не заважало їм підтримувати добрі стосунки упродовж багатьох років. Особливо після втрати близьких Катерина без підтримки подруги, мабуть, довго ще не змогла б прийти до тями.

– Агов! – Лариса постукала пухким пальчиком із перснями по столу. – Знову про щось задумалася й мене не чуєш?

– Я тебе уважно слухаю, – посміхнулася Катерина.

– Якби ти послухала, що в мене в агентстві дівчата співають! Заробітна плата в них від чого залежить? Від кількості проданих путівок. А де зараз туристи? Криза з’їла туристів. Ті, що мали багато грошей, то й зараз їх мають. Біда тільки в тому, що їх дуже мало і йдуть вони за путівками до великих агентств, а не до нас. Ось і сидять мої дівки без заробітку.

– Що, зовсім ніхто нікуди не їде відпочивати?

– Їдуть. Але таких одиниці, не те що раніше. Коли зайде якийсь клієнт, то дівчата так перед ним стеляться, що ладні ноги йому лизати, щоб тільки придбав путівку.