Світлана Талан - Спокута

Катерина глянула на фотографію сина, що завжди возила в авто. На неї дивився чорноокий, як і вона, смуглявий хлопець із широкою відвертою посмішкою. Вона пишалася Сергієм. Він був високий, плечистий, як його батько, але, на щастя, характером не був на нього схожий. Хлопець, зростаючи без батьківської ласки, увібрав у себе кращі риси матері. Він мав хист до навчання, був працьовитим і добрим.

«Мабуть, повечеряв сам, не дочекався мене, – майнула думка в Катерини Максимівни. – А зараз сидить за своїм комп’ютером…»

Вона повернула на широку вулицю, у кінці якої був їх будинок. Катерина полюбила це місто, його вулиці та широкі проспекти, звикла до шуму та пилу і вже не почувалася такою розгубленою й чужою, як в перші дні проживання тут. Не можна сказати, що вона забула рідне село, його річку та густі ліси. Коли приїжджала на батьківщину, то відпочивала там усією душею. І хоча доводилося працювати на городі, допомагати по господарству іноді так, що не відчувала ані рук, ані ніг, усе одно вранці прокидалася бадьорою. Якби не село, то чи вистачило б в неї сил вижити в місті? Хто знає.

Катерина залишила авто на стоянці навпроти будинку й поглянула на освітлені вікна на другому поверсі. У кімнаті сина горіло світло. «Чекає на мене», – майнула втішна думка. Вона привіталася з консьєржем Степаном Івановичем, який був зайнятий розгадуванням кросвордів.

– Щось запізно сьогодні, – сказав той радше задля пристойності. – Усе робота, справи?

– Так. Звичайно, – стомлено відповіла Катерина, вже підіймаючись східцями.

Вона відчинила замок металевих дверей і зітхнула із полегшенням. Нарешті вона вдома! Позаду залишився насичений справами важкий тиждень, а попереду – довгоочікувані два вихідні дні та приємна зустріч із ріднею.

– Мамо, що сталося? – запитав Сергій, виходячи зі своєї кімнати. – Твій телефон поза зоною досяжності.

– Ой! Я ж його вимкнула й забула увімкнути! – похопилася Катерина. – А що трапилось? Дай здогадаюся. У тебе червоні очі, бо ти надто довго сидів за комп’ютером?

– Ні, – мовив приглушено Сергій і опустив погляд. – Дід Орест…

– Що дідусь? – запитала Катерина, і в душі похололо у передчутті лиха.

– Дзвонили із села. Дід… помер.

– Як… помер? – спитала Катерина, відчуваючи, як щось обірвалося у неї всередині, і тілом пробігли мурахи.

– Мамо, я намагався тобі додзвонитися одразу ж, як…

Катерина ніяк не могла зрозуміти, що відбувається, хоча до такого моменту підсвідомо готувала себе заздалегідь, розуміючи, що дідові вже вісімдесят шість років. Але він до останнього часу виглядав добре, ходив без палиці, не зігнувся від років, не користувався окулярами й не жалівся на здоров’я. Дід Орест сипав жартами, працював на городі, допомагав по господарству й взагалі був невгамовний та жвавий, як завжди. Десь місяць тому він зізнався Катерині, що йому чомусь стало соромно виходити на вулицю в брудному одязі.

– Знаєш, Катрю, – сказав, – щось зі мною трапилося. Раніше міг кинути на городі лопату й в такому вигляді піти до магазину по хліб. А тепер став соромитися. Голюся кожного дня, слідкую, щоб ґудзики були всі пришиті, а коли виходжу кудись із подвір’я, то перевіряю, чи чиста на мені сорочка. Мабуть, душа відчуває, що незабаром стане перед судом Усевишнього.

– Діду, не мели дурниць, – засміялася вона, – ти ще в нас ого-го-го!

Тепер ця розмова мимоволі спливла в її пам’яті, а синові Катерина тільки й спромоглася розгублено промовити:

– Ось воно як виходить, а він усе відчував…

– Що ти говориш, мамо? – не зрозумів Сергій. – Треба ж щось робити.

– Що робити? Що тепер робити? – перепитала Катерина й лише зараз до її свідомості дійшло розуміння дійсності, і вона невтішно розплакалася.

– Мамо, мамочко, не треба, – марно намагався втішити син, хоча добре розумів, що зараз потрібно дати можливість матері вилити горе слізьми. – Нам треба їхати в село. Коли ми поїдемо? Сьогодні чи завтра вранці?

– Зараз. Ми поїдемо зараз же, – крізь сльози мовила Катерина.

Усю дорогу вона думала про діда Ореста. Лише тепер зрозуміла, скільки успадкувала від нього. Дідусь знав безмежну кількість народних прислів’їв та приказок, якими міг сипати без кінця. Серед цієї народної мудрості зростала Катря, не помічаючи, як і її мовлення почали прикрашати влучні вислови. А зараз вона пише докторську на тему українських народних прислів’їв та приказок. І основний матеріал для роботи дав такий рідний дід Орест. Його стосунки з дружиною стали для онуки живим прикладом справжнього кохання на все життя. Вона не ображалася на діда за те, що виросла, як і він, мрійницею та романтиком, бо завдяки йому навчилася сприймати природу як щось живе та невід’ємне від людини.