Світлана Талан - Спокута

– Бо очі маю й вуха теж. Люди розповідали. Знає кума – знає півсела.

– Мене не цікавить, який будинок у сусіда. Я повинна сказати вам іншу новину: ми розлучаємося з чоловіком, – сказала Катря.

– Ой! – зойкнула мати. – Як же?

– Він?! Це він так сказав?! – дід спалахнув як свічка.

– Так. Вчора Федір приїхав і сказав, що в нього в місті інша жінка, з якою вони засновують спільний кооператив.

– Я так і знав! – занервував дід. – Червива в нього душа, негарна, чорна!

– Це була не сварка, Катерино? Серйозна заява? – запитав батько.

– Він сказав, що зі мною розлучається.

– Не розумію, – розгублено сказала мати, – чому він так вчинив. Здавалося, усе йде добре, ніщо не віщувало поганого…

– Трапилося те, що трапилося, – підбила підсумок Катря.

– Я… Я… Я йому, цьому Поросюку патлатому зараз піду рило натовчу! – підхопився дід. – Думаєте, що я старий і слабкий?! Ні! Є ще порох у порохівниці!

Катря взяла його за руку, притримала.

– Не треба, діду. Я вже сама це зробила.

– От молодець, Катрю! – дід сів на місце. – Чим же ти його огріла?

– Я такого ляпаса йому вліпила, що він аж сів на землю! Рука й зараз болить, аж спухла.

– Що ж воно тепер буде? – у матері покотилися сльози. – Як же ти сама? А дитинка? Буде зростати без батька? Сиротою?

– Самі виховаємо, – втрутився батько. – Не гірше, ніж Федір, який тільки й умів, що цукерки тикати дитині.

– Спасибі, мої любі, – сказала Катря. – Дякую, що ви в мене є, дуже люблю вас. Але я прийняла рішення і скажу одразу: ніколи його не зміню.

Тягарем на серці лежали слова, які мала сказати рідним. Шалено калатало в грудях серце, спазми болюче здушували горло, а на очі наверталися сльози. Вона опанувала свої почуття й промовила:

– Ми із сином поїдемо звідси.

– Ні! – скрикнув дід і аж зблід.

– Куди, доню? – здивовано глянув батько.

– Це неможливо, – крізь сльози мовила мати.

– Я хочу почати нове життя, – уже твердо й впевнено сказала Катря. – І я почну його.

– Гм, – привернув до себе увагу батько. – Доню, зараз у тобі говорить образа скривдженої жінки. Але це минеться. Час лікує, загоює і не такі рани. Скільки жінок залишаються покинутими напризволяще непутящими чоловіками, самі виховують дітей. А в тебе є ми, твоя родина. Ми нікому не дамо скривдити Сергійка, піднімемо його на ноги, вивчимо, дамо путівку в життя. Звичайно, зараз настали складні часи. Але поки ми будемо триматися купи, нам буде жити набагато легше. За літо назбираємо грошей за здане молоко, а навесні купимо бичка або навіть двох. Он які пасовиська за горо`дом простягаються! Вигодуємо бичків, здамо їх – будуть гроші. А що робити? У селі ще можна якось прожити, а в місті людям велика скрута.

– А заміж тебе й тут заберуть, не хвилюйся за це. Знайдеться добрий хлопець, то й виховає Сергійка як свого сина, – підтримала батька мати. – Чи мало таких випадків? Ти ж у нас справжня красуня.

– Я теж так вважала. Але виявилося, що у місті дівчата кращі. Вони роблять собі педикюри й носять туфлі на високих шпильках, вони пахнуть французькими парфумами, а не коров’ячим молоком.

– Це той дурень тобі таке наплів?! – дід лютував. – Знайшла, кого слухати! Хіба ж це сором, що руки пахнуть молоком?! Корівка нас усіх годує, і навіть тих, хто живе в місті й пахне духами. Твій Федько щось кукурікнув, а там хоч не розвидняйся, а ти, дурненька, у голову собі це вбила. Я тобі так скажу: ми ні тебе, ні хлопчика образити нікому не дамо, навіть Поросюкові!

– Мої хороші, – Катря винувато, ніби просячи пробачення, посміхнулася. – Мої ви найкращі! Я все ж поїду звідси.

– Доню! – заголосила мати. – Що ти таке кажеш?!

– Тобі не можна покидати рідне гніздо, – дід сам мало не плакав.

– Катрю, подумай добре, – сказав батько, – не лише про себе, а й про дитину не забудь.

– Я пам’ятаю про нього. Не хвилюйтеся за нас. Я зроблю все, щоб нам було добре.

– Куди ти поїдеш? – мати не стримувала сліз. – Роботу зараз не знайдеш, квартири тобі ніхто не дасть. Навіть кімнату в гуртожитку не зможеш отримати! Де будеш брати гроші? Куди подінеш дитину, коли дитсадки зачиняють? Не будеш же ти з простягнутою рукою ходити та сина за собою водити? Що ж ти надумала, Катрю?

– Я так вирішила, – чітко сказала Катерина. – Я не хочу бути селянкою.

– Ну, то дочекайся кращої години, – батько теж почав нервувати. – Куди зараз із місця зриватися? І навіщо? Що ти хочеш довести Федору?

– Я не йому, а собі повинна довести, що чогось та варта в цьому житті!