Світлана Талан - Спокута

«Мені буде так не вистачати його», – тужила Катерина.

…Після похорон, коли вона залишилася наодинці з батьками за круглим осиротілим столом, запитала:

– Як помер дідусь?

– Було нібито все добре, – тихо почала мати, – коли раптом він занеміг та зліг. Казав, що нічого в нього не болить, і лікаря кликати нема чого, просто втомився і все. Полежав так ніч, а вранці не мав уже сили встати сам, то попрохав нас винести його на горо`д. Ми посадили його на бабусин візок та й вивезли надвір. «Що ви, тату, тут будете робити? – запитую його, – Погода така, що гарний хазяїн собаку не вижене на вулицю». А він відповідає: «Буду з лісом та річкою прощатися». Довго-довго дивився вдалину мовчки та думав про щось своє. А ввечері перестав нас упізнавати, став марити Карпатами й все кликав: «Катрю, Катрю, Катрю». Послала батька за лікарем, а він… – мати схлипнула, – тихесенько й помер. Царство йому Небесне, – перехрестилася вона й втерла сльози.

– Тепер вони будуть разом, – сказала Катря. І додала: – Мої любі.

Вона вже й сама помітила за собою звичку останнім часом говорити «мої любі» тим, кого любила, кого поважала, до кого відчувала симпатію чи повагу.

– Мої любі, – Катерина звернулася до батьків, – чому ви не переберетесь жити до нової хати?

– Нам і тут місця вистачає, – відповів батько.

– Чадить у вас ця грубка, а там газове опалення, вода гаряча є, меблі нові. Одним словом – цивілізація.

– Та чи нам важко в грубку дровець кинути? – відповіла мати. – Ми звикли тут жити, то й живемо.

– А як треба скупатися, то там котел газовий підігріваємо та й купаємося у ванні, як білі люди, – підтримав батько матір. – Усе одно ту хату треба прогрівати, щоб пліснява не завелася.

– То й живіть там. Усе одно ми із Сергієм вже вкоренилися в місті, там у нас своє житло, робота й все інше.

– Можливо, колись та й переберемося до твоєї хати, – мовила мати.

– Хіба що на старості, – відповіла Катря, і на її обличчі майнула ледь помітна посмішка. – А поки той час настане, то й хата завалиться. Перебирайтеся туди й живіть собі на здоров’я. Думаю, що дід Орест не був би проти.

– Він до останнього дня сподівався, що ти повернешся, – сумно-сумно сказала мати.

– Нехай пробачить мене дідусь за те, що залишила рідне подвір’я, – зітхнула Катря, – Але життя є життя. Він свято вірив у те, що розповідала йому мати, але пройшло вже два десятки років від того часу, як я забрала сина й поїхала звідси. У добрий час сказати, а в лихий промовчати, ні зі мною, ні з ним нічого поганого не трапилося. Усяке бувало, як і в усіх, але все йде добре, дякувати Богові.

– Але ж ти так і не змогла вийти вдруге заміж, – нагадала мати.

– А я й не ставила нове заміжжя своєю головною метою, – без образи відповіла Катря. – Звичайно, це не дуже добре, що син виріс без батька, але скільки таких дітей навколо! А те, що я одна… Мабуть, у мене така доля. Що тут вдієш?

– Федір зараз тут, – ніби ненароком кинула мати. – Приїхав у відпустку – це він так каже, а люди подейкують, що він став безбожно пиячити.

– А як же його дружина? Не може втримати від пияцтва?

– Яка там дружина! Після тебе він ще два чи три рази був жонатий, і все його обдурювали жінки й кидали. Перша забрала їх спільний кооператив та залишила Федора з носом, друга ще щось поцупила, третя теж кинула.

– А діти в нього є?

– Немає. Один лише Сергійко, якого він і не впізна`є зараз.

– Непутящий він був – таким і залишився, – підсумував батько. – Знає, що рідний син приїхав, і носа не показав. Тьху на такого батька, що не бачить своїх дітей!

– А Сергій не має наміру познайомитися з рідним батьком? – пошепки, щоб не почув онук, що спав у сусідній кімнаті, запитала мати.

– До цього часу не мав такого наміру, – відповіла Катерина. – Нехай сам вирішує, що йому робити, він вже дорослий. А я б ніколи не поцікавилася долею Федора, якби ви самі не розповіли. Мені байдуже, де він живе і як. Він для мене давно помер, ще в той день, коли назвав мене вонючою селянкою в калошах.

– Тому ти й ні разу не приїздила на зустріч випускників? Не хотіла з ним зустрітися?

– Так. А… Роман приїжджає?

– Його теж на таких зустрічах не буває. Кілька разів люди бачили на кладовищі. То приїздив, пам’ятники на могилах батьків поставив, то бачили в поминальний день. Близьких родичів у нього в селі не залишилося, хати своєї немає, то куди йому їхати?

– Так. Звичайно, – якось розгублено відказала Катря.

Після поминів діда на третій день Катерина із сином у тихому смутку покинули рідне село, бо треба було повертатися на роботу. А вже за добу вони вимушені були повернутися назад: батьки не дослухалися поради перейти жити в її порожній будинок, зарано закрили заслінку груби, учаділи й померли уві сні. Довго стояла Катерина в задумі та печалі біля чотирьох могил в одному ряду, де навіки спочили її любі й дорогі люди. Вона не відчувала ані холоду, ані страху. Розум затьмарило жахливе усвідомлення того, що від душі безжально відірвано завеликий шмат чогось найдорожчого і найріднішого. Лише бринів вітер, безжально шарпаючи поли її пальта та нісся далі дорогою, розквашеною в сніговій воді.