Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

Але, попри це, щось набагато поважніше ніж низькі показники барометра, дошкуляло цьому шпиталю. Його понурість була надто тривкою, щоби її приписувати темному жовтому небу чи втомливій спеці. У Брайтвуді панував неспокій; і Боббі теж не міг позбутися відчуття, що саме він – головна його причина; бо звідки ж тоді ця змова понуро мовчати у поводженні з ним? Милий Боже!.. Він же міг виявитися якимось злиденним ледарем, якого виловили з канави і залатали тільки з чистого милосердя… Хіба вони не знають, з ким мають справу?… Авжеж, його дід міг би викупити тут все до останку, навіть не завваживши страти!

Однак довелося визнати, що його не просто нехтували. Щось повсякчас витало над ним… Боже!.. Що ж за страхіття йому довелося пережити!.. Ця мла… що сунула сіро-білими, кулястими згустками через дорогу – непроникна, їдка, задушлива – вогка, морозна, липка хмара, що давила йому на груди, зв’язала руки, спутала ноги… Ця подорож з Потойбіччя!.. Чи проживе він досить довго, щоб забути її? Він дрижав від спогаду про неї!.. Ця невимовна втома!

Инколи він переступав межу терпіння. Після того як вилазив, хитаючись, намацуючи собі шлях, на кілька хитких східців, Щось накочувалося на нього з ревом велетенської хвилі, і відкидало на неймовірну віддаль назад у небуття. Тоді шаленство бурі стихало, і западала зловісна тиша… Чи справді був він тоді мертвий?… Раптом Щось знову допадалося до нього і ще глибше поволокло в задушливу млу…

Коли минула ціла вічність – і він постарів, зачерствів і занеміг від безнадійної боротьби – його становище почало прояснятися. Де-не-де траплялися кошлаті просвіти у завісі з мли, крізь які була змога розпізнати певні орієнтири, коли здіймалися вгору шпилі і башти, ледь мріючи на кислотній рівнині. Ці примарні чуття спершу були виключно нюхові. Він десь читав, що ніс більше інтегрований в структуру мозку, ніж инші органи чуття. Можливо, що нюх (його зацікавлення фізіологією було лише поверховим) є найстарішим з усіх органів сприйняття; він розвинувся першим. Але ні; першим був дотик, і лише згодом запах… Його вражало й дивувало, що певна частина його свідомости волоклася збоку, аналізувала скруту, у яку потрапила друга її частина, бредучи крізь млу.

І ось з’явився набагато більший проріз у тягучій хмарі, і через нього війнуло сумішшю розпізнаваних пахощів; міцний дух вдарив йому в лице: запах м’якої вовни, і, похований у вовні, йодоформ, цигарковий дим, хлориди, які тільки є на світі, анестетики, антисептики, лабораторні й лікарняні запахи.

Щось важке повзло по грудях. Воно гріло й пульсувало. Твердо натискало, зупинялося на мить, рухалося трохи далі, знову зупинялося, прислухаючись; поверталося назад туди, де побувало раніше; прислухалося пильніше.

Тоді тягар зник і суміш запахів розвіялася. І в наступному просвіті мли голоси заговорили здалеку; один з них спокійний, впевнений; другий гіркий, недоброзичливий… з цього почалися його клопоти…

– Думаю, що він виживе!

– Еге ж, яка з біса ганьба!

Згодом до його вух долинула складна мішанина голосів – один з яких жіночий – перш ніж мла знову зімкнулася над ним. Подеколи вона розходилася, і йому вдавалося піднести свій тягар… видавалося, що на ньому лежить щось неймовірно важке … і здерев’янілими ногами брести далі. Він хотів позіхнути, але глибоко дихати не міг. Вони вже покінчили з цим… а це досить болісно. Хтось дихав похапцем, сухо, і гаряче… радий і тому. …Том Мастерсон підтвердив цей факт. …Том – безумовно, він побував в його делірії – Том сидів біля ліжка; і, почувши питання про нову манеру дихання, зауважив: "Тепер ми всі дихаємо таким способом… Звісно, не так добре, як по-старому, але все ж ліпше, ніж нічого".

Ще одна задушлива хвиля мли поглинула його; але в ній Щось не було. Але йому байдуже, поки цього Щось нема.

Він розплющив очі і запримітив клапоть синього неба у справжньому вікні. Штора затріпотіла. Мотор загарчав у дворі десь унизу; приводні заскреготали, захрускотіла жорства. Лід дзвенів у склянці напохваті. Накрохмалена медсестра, прикипівши очима до годинника, намацувала його передпліччя. Гострий кінчик термометра жорстоко заліз під корінь його язика. Ось що йому завдавало болю: усе це незграбне копирсання, поки він лежав непритомний.

Він зауважив безупинне гудіння електричного вентилятора і металічне деркотіння на висохлій траві; мляво обмацав свої потріскані губи вайлуватим язиком; апатично оглянув медсестру, що схилилася над ним; і, захрипівши кілька разів, спромігся запитати, де він. Вона відповіла йому. Поволі він дійшов висновку, що його перебування в Брайтвуді пов’язане з травмою голови. І вона справді травмована: гидко боліла й була перев’язана. Він обережно торкнувся її і запитав.