Ллойд Дуґлас: Прекрасна одержимість

– Важкий удар. Але ви швидко одужуєте. Випийте це, будь ласка!

І він спав далі. А коли прокинувся, горіло тьмяне світло. Усюди було дуже тихо; а тому він вирішив знову заснути. Минув ще один день… може й два чи три… він не пам'ятав.

З’явився молодий, рудоволосий лікар у білому плащі і поставив кілька питань сестрі. Приязна людина… але ж молода. Доктор Гадсон тут головний. Якщо з його головою щось не гаразд, то він хотів Гадсона.

– Послухайте, – покликав він, звернувши заціпенілі очі до лікаря, – чому сюди не загляне доктор Гадсон? Він знає мене. Я бував у нього вдома. Йому відомо, що я тут?

– Я доктор Вотсон, містере Мерріку. Я піклуюся про вас. Доктора Гадсона в місті немає…

Коли доктор Вотсон вийшов з палати, він кивнув сестрі біля ліжка. Міс Гадсон приходила? Ні; але це тому, що поки що до нього не пускають гостей… тобто, багатьох… Так, приходив його дід… і містер Мастерсон… Випадок? О так, вони розкажуть йому все, трохи згодом… Тепер йому потрібен лише сон; багато-багато сну. Жодних турбот чи хвилювань… Тепер, щоби одужати, нам потрібен сон… Тоді до нас зможуть приходити гості, а гості розкажуть нам усе, що ми хочемо знати… Дурне дитяче белькотіння! Хай йому грець!

Однак цього ранку йому урвався терпець. Ці люди надто сильно зловживали своєю мовчанкою! Певна річ, що на нього затаїли якусь кривду. Дуже добре. … Це ж не вперше. Мусить знайтися спосіб залагодити її. Завжди знаходився. Чи ж не звик він платити за зруйновану решітку перед коминком, розбиту порцеляну, потріскані меблі, ображені почуття й перервану роботу? Якщо хтось мав кривду, нехай виставить рахунок, і він випише чек! У всякому разі, про шпиталь тут не йдеться! Чи таки йдеться? Що він міг заподіяти цьому клятому шпиталю? Наїхати на нього?

– Чи не могли б ви мені сказати, міс…?

– Бейтс.

– …Бейтс, як все ж таки я заробив цей удар по голові?… Це моє останнє запитання.

– Щогла чи щось подібне розвернулося і збило вас з човна.

– Дякую.

– Щогла збила його з човна! Він посміхнувся; спробував пригадати. Гаразд, он воно що; але що до цього має шпиталь?

Опівдні його сестру замінила на годину сама місіс Ешфорд, завідувачка шпиталю, що виконувала безліч важливих обов’язків.

Вона сиділа біля вікна й розважала себе вишиванням, очевидно, цілком поглинута ним; і водночас, добре розуміючи настрій пацієнта, чекала на спалах емоцій.

Боббі оглянув її лице і сповнився симпатії. До цього висновку пацієнти Брайтвуда зазвичай доходили ще швидше, але він не бажав бездумно прихилятися серцем будь до кого в цьому закладі, що ставився до нього з такою зневажливою байдужістю.

Мимоволі він почав вгадувати її вік. Ніхто не міг стриматися від таких припущень, вперше побачивши місіс Ешфорд. Єдиною передумовою її материнського ставлення до штату, медсестер, пацієнтів було сиве волосся. Той факт, що вона посивіла заледве у двадцять літ, під час смертельної недуги чоловіка, жодним чином не применшував материнської влади, якою воно наділяло її, влади повсюдного порадника у Брайтвуді. Попри її досить юне лице і струнку, атлетичну фігуру, багато людей, старших від неї літами, називали її матір’ю – вона була ідеальним представником людського типу, що миттєво викликає довіру. Вона стала хоронителькою більше визнань усілякого роду, ніж долітає до вуха пересічного священика.

Трагічна смерть доктора Гадсона була для неї таким горем, яке будь-хто, пов’язаний з Брайтвудом, ніколи не зможе знати напевне – а міг би лише здогадуватися; і обов’язок зносити його з правильним зовнішнім виявом жалю був найсерйознішою, з якою їй будь-коли доводилося стикатися.

Упродовж п’ятнадцяти років доктор Гадсон чимраз більше переконувався, що місіс Ешфорд ніхто не здатен замінити. Потрапивши до цього експериментального шпиталю операційною медсестрою, невдовзі після смерти чоловіка – молодого хірурга, що подавав великі надії, протеже відомого фахівця з мозку, – вона швидко й спокійно переклала безліч адміністративних обов’язків з плечей шефа на свої, майже не усвідомлюючи, як вправно звільнила його від щораз більшої кількости обтяжливих дрібниць. Настав час, коли її думка заступала думку доктора Гадсона і не підлягала обговоренню. Ніхто не заздрив її впливові на нього, а також спокійній владі, якої тішилася вона в цьому закладі. Необачні молоді інтерни питали в неї поради щодо своїх клопітких ділових справ. Медсестри розповідали їй любовні історії. Пацієнти дочиста розкривали перед нею свої серця; утаємничували в усе: від дрібних побутових труднощів до важких злочинів; писали їй після повернення додому; не так вже й рідко освідчувалися їй; засипали її різдвяними подарунками.