Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

– Боббі, ти християнин?

– Я сам би хотів це знати, Grandpère… Уже досить довгий час мене манить особистість Ісуса Христа. Це приклад людини, що якнайбільше уподібнилася Найвищій Особі. Він проповідував потребу позбутися страху. Вірив, що може дістати все, якщо тільки про це попросить… Ця історія інтригує мене й тоді, коли він мимохідь запевняє, що усі инші спроможні на те саме, якщо дуже захочуть. Мене дивує, що людей меншою мірою цікавить цей факт. … Отже, якщо це означає бути християнином, то я християнин.

– Чи саме цього навчають у церквах, Боббі?

– Певен, що не знаю; бо ніколи не ходив до них. Наскільки мені відомо, вони розглядають усе це питання емоційно. Ставляться до душі, наче до природженої недуги, що потребує лікування. Душу передають з одного судна на инше, як валізу з погнутим замком та поламаною завісою, причепивши клеймо: "Отримано в поганому стані"… А в газетах можна лише прочитати, що вони або збирають кошти на якесь будівництво, або допомагають обрати нового генерального прокурора, або зупиняють боксерські бої, або картають якусь иншу секту за її переконання, або скандалять, не поділивши чогось на одній території… Може нам двом краще заснувати власну церкву; як ви гадаєте, Grandpère?

– Чудово, – погодився старий, посміхаючись. – Я збудую її, а ти станеш священиком.

– Ми будемо подібні до всіх решта… Нікому не потрібні клопоти й витрати на створення зв’язку з Найвищою Особою… Натомість вони співатимуть про силу… Уявіть собі! – співатимуть про силу! Ватт не співав про неї! І Фарадей не винаходив динамо, підспівуючи: "Я вірю у Вольту, Творця сухої батареї й Отця лейденської банки, і в його наступника Ампера, який втаємничив мене у формули електродинаміки, і в Бена Франкліна, який шукав їх з повітряним змієм"… Ні, сер! Присягаю великою роговою ложкою, ні!.. Фарадей винайшов його на горищі, на самоті, на голодний шлунок!

Він устав, широко позіхаючи, і попрямував до дверей.

– Я виїжджаю до Брайтвуда рано-вранці… Думаю, краще буде з’явитися там самому!

Старий Ніколас ледве устав на ноги.

– Боббі, я фізично не можу шукати можливостей для експериментів з твоєю теорією. Будь пильний і відразу шли мені звістку, якщо знадобиться поміч. Ти домовляйся – я ж забезпечу тебе грошима.

– Це нікуди вас не заведе… Чекова книжка безсила!.. До речі, чи знаєте ви, що старий Джед Тернер, далі дорогою, минулого тижня мусив забити свої сімнадцять голштинських корів? Ветеринарна служба вважає, що вони хворі на туберкульоз… Джед тепер мало не плаче.

– Цікаво, чи є в нього телефон.

– О, ви легко можете послати когось по нього.

Очі Ніколаса заясніли. Він потер руки.

– Дякую, що сказав мені, Боббі. Я розповім тобі, що з цього вийде.

– От цього не треба! Про це я більше ніколи не хочу чути!

– Можливо, ти сам схочеш скористатися цією нагодою, – сказав Ніколас, – якщо так, то я не буду втручатися.

– Ні, голштинці не для мене. То робота для вас… І, Grandpère – якщо ви поїдете в ту околицю – я помітив якось, що десятирічний хлопчик Джима Аббота волочить ногу в бандажі, що, як на мене, накладений неправильно… Чому б вам завтра не сісти в авто разом зі Стівеном, щоб він повозив вас по окрузі? Ви просто зачудуєтеся, дізнавшись, що означає познайомитися з людьми, які потребують вас!.. О, я знаю, що у вас багато заслуг. То був прекрасний вчинок – пожертвувати сто тисяч на шпиталь в Аксіоні; однак ви не могли здійснити це, не викарбувавши свого імени на бронзовій плиті в центральній залі. Заскочте до Джима Аблета і розпитайте його про хлопця. Якщо вас попросять зостатися на обід – відварену солонину з капустою – погодьтеся! Я знаю, що вдома ви не їсте вареної капусти, тому що це недобре на шлунок; але ви зможете з’їсти її в Абботів, і вона анітрохи не зашкодить вам. Готовий ручитися честю медика!

– Ану біжи спати! – Ніколас енергійно ляснув його по спині. – Радий, що ми мали цю розмову! Радий, що твої клопоти скінчилися! Тепер ти знову можеш тішитися щастям!

– Я не шукаю щастя, Grandpère… Для мене вона недосяжна!

– Відколи щастя жіночого роду?

– Моє – так!

– Розкажеш мені про це також?

– Можливо, колись… На добраніч, Grandpère.

Того ранку "Аквітанія" повзла угору річкою з незносною неквапливістю. То був переддень Різдва. Не такі терплячі порівнювали свій нудний досвід на митниці; сподівалися, що доброта людська не оминула інспекторів з огляду багажу; розпитували, чи зможуть придбати спальний квиток на двісті сорок п’ятий у тому разі, якщо не встигнуть на сто дванадцятий.