Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

Небо було попелястої барви. Великі сніжинки ліпилися до шибки, осипалися, збігалися до нижнього кутка рами. Хай куди вони потрапляли і де плющилися, і хай яким повільним був їхній шлях, рано чи пізно, швидко чи повільно, вони врешті-решт збігалися в кутку і щільно притискалися одні до одних. З її думками сталося те саме. Хай звідки вони не починалися – усі спромоглися вести до одного. Це дратувало її, а тому вона спробувала вирватися з полону мрій, повернулася до журнальної розповіді і перечитала з неймовірною байдужістю сторінку, по якій механічно бігала очима… Чи варто замовити купе з гаражу? Вона вже довго не їздила зледенілими дорогами. Чи буде досить обачною? Заноси небезпечні… Вона спостерігала, як сніжинка повзе по шибці… В очах забриніли ніжні спогади. Вона прикусила губу. Щоки вкрилися рум’янцем… Тоді, сердита на себе, вона пересіла і рішуче взяла журнал.

Чи Джойс врешті-решт вилікувалася від пияцтва? Чи не візьметься вона поступово за старе, відновивши взаємини зі своєю компанією в Детройті?… І її будуть приводити, удень і вночі, розплакану й очманілу?… Незвичайно велика сніжинка ковзнула по склу, шукаючи опори, але не здатна опиратися закону, якому скорялися всі сніжинки на шибці… На коротку мить вона опинилася в його обіймах і відчула, як його уста торкаються її уст… Вона кинула журнал і подзвонила, прохаючи столик. Мабуть, пасьянс розважить її.

Було приємно повернутися знову в американський вагон-ресторан… І, зважаючи на все решта, вартує попросити місіс Ешфорд звільнитися після обіду і піти з нею до міста. Наші вагони-ресторани настільки гарніші від європейських, де пасажирів ділять на купки і дають стільки хвилин на поїдання кожної страви… Як же шкода їй було, що вона мусила продати свої Брайтвудські акції. Чи це якось вплине на її стосунки з місіс Ешфорд?

Тієї ночі припікав морозець, і довгий поїзд лящав, скрипів і вищав, їдучи уздовж східного берега Гудзону, а тоді, перетнувши міст в Албані, прошив своїм чорним рилом темну хуґу; але прудкий краєвид, пелехатий від снігу, не видавався таким понуро негостинним, як вона боялася. Вона підвелася на лікті, сидячи на своїй полиці, відтягла штору і спостерігала, як мчать повз неї вкриті льодом дерева й огорожі, наполовину рада тому, що повернулася. Вона скрутилася в ковтюшок, притуливши хутро до щоки, й поринула в тривалу дискусію бозна з ким, чи має вона моральний обов’язок відвідати Брайтвуд, хоч би на хвилину.

Джойс стояла під воротами, весело підтанцьовуючи, простягши руки, коли побачила, як вона виходить з вокзальної галереї, випереджаючи двох носіїв, що плутали ногами під тягарем сумок, обклеєних іноземними етикетками. Було бурмотіння ніжних слів, і вже за мить вони мчали по колу, під радісний туркіт шинних ретязів. Нетямлячись від збудження, Джойс намагалася розповісти з десяток історій водночас.

– Перше, що зробила, люба, після приїзду – тиждень тому – відвідала Ненсі Ешфорд. Яка ж вона мила! Але ж ти майже її не знаєш. Так, вона чудовий професіонал!.. Я пішла до Брайтвуда і все розповіла Ненсі; як мені все обридло і як мусила покинути його; і чи не знайдеться для мене якоїсь роботи, просто щоб не збожеволіти… І що ти думаєш? Від них саме пішов діловод, і вони запитали, чи не хочу я взятися за цю роботу на тиждень чи два, просто щоб перевірити, як на мене вплине службова дисципліна; і тим часом усі зможуть думати і розпитувати про щось постійне… Але я не заперечуватиму, якщо нічого так і не з’явиться. Справді – це анітрохи не нудна робота; і вона мені до душі!

– О ти вже почала?

– Умгу!.. Того самого дня!.. Просто скинула капелюшок і сіла до неї. Чесно – це играшки. Звісно, я знала кількох людей: доктора Пайла, і доктора Картера, і рудоволосого хлопця Вотсона, який відростив вуса й окуляри, відколи я востаннє його бачила; і майже з десяток старших медсестер… І – о Боже – ти мусиш побачити пана Мерріка!.. Не супся так!.. Я знаю, що ти його ніколи не любила.

– Ти хочеш сказати, ніколи його не знала.

– Звісно! Ось у чому причина всіх бід! Ти ж зустріла його лише раз, тієї страшної ночі! Ух!.. Тієї ночі!

Гелен поплескала її по руці.

– Забудь! Не згадуймо її більше!

Джойс втішилася і відновила свій монолог.

– Отже, як я казала, ти знала про нього лише те, що він мав сентиментальну ідею вивчати хірургію і посісти місце любого татка. … А ти вважала, що це таке собі нахабство, чи не так?… Послухай! Він майже досяг цього! Знаєш, що Боббі Меррік взяв і зробив? Він винайшов таке…