Ллойд Дуґлас - Прекрасна одержимість

Усі намагання пригадати опісля, що саме він побачив там, виявилися марними. Вони належали до суворо обмеженої фази підсвідомости, і їх годі було відтворити будь-инде.

У нього зосталося тільки дуже тьмяне враження, що він бачив власну лабораторію – піч, чорний комутатор, невеликі лещата, прикручені до столу. Його мініатюрна гамарня палала ясним вогнем. Біле полум’я стріляло з-під шарнірів. Безсумнівно, що саме воно було причиною стугоніння. Також у нього зостався потьмянілий спогад, що двері п’ятифутової шафки, де містилися всі пристрої, які він з такими зусиллями майстрував довгими місяцями, були розчинені навстіж… Він майже вирішив, кілька тижнів тому, розібрати їх і вивезти геть, перш ніж якийсь допитливий колега у шпиталі виявить, яка смілива річ у нього на думці і візьме його на кпини…

Отже – чував він чи спав, був при своєму розумі чи вижив з нього – але це сталося!

У найнижчій переділці була коробка з електронними лампами; але вони були розташовані не в тій черзі, як у його шафці!

Він зосередив усі свої зусилля, щоб змалювати в уяві ту ілюзорну лампову коробку, і напруження пробудило його свідомість.

Відкинувши набік постіль, він вистрибнув з ліжка, облитий потом, тремтячи так, що ледве стояв на ногах. Годину він сидів за столом, малюючи креслення ще одного експериментального плетива своїх ламп. Він не міг позбутися враження, що перебував на межі відкриття. Дивне відчуття екзальтації огорнуло його.

Механічно вдягнувшись для вулиці, він вийшов у покинутий вестибюль і помчав надвір. Він ішов миля за милею, не знаючи і не цікавлячись, куди насправді йде; ішов довгими кроками, не бачачи нічого; донесхочу насичений дивовижним досвідом, що досі приставав до нього, наче одіж… Коли благословилося на світ, він зрозумів, що опинився на поромній пристані.

Повернувшись до готелю, він викупався, поснідав і поїхав в авто до залізничної станції. Замовивши купе, ліг у ліжко і проспав без снів цілісінький день. Прокинувшись у темряві, він певний час не міг пригадати, де опинився. Тоді прийшов спогад, і широкий усміх зацвів на його лиці. Чудне відчуття сили пройняло його. Він засміявся, згадавши Рандольфа. Рандольф теж сміявся. Трава йому видавалася зеленішою; усі звуки мажорними; кожне відчуття інтенсивнішим. Він сміявся так, як сміявся Рандольф.

– І колись я вважав його божевільним!

Він сидів на краєчку полиці і пильно вдивлявся в блискучі стіни свого купе з червоного дерева, широко розплющивши очі з подиву, яким пройняло його це приємне самозаглиблення. Він засміявся.

– І колись я думав, що Гадсон божевільний!

Стукіт вагонів на стику рейок, дзенькіт ланцюгів і виття залізних коліс, що страждали на крутобокому повороті, спинили цю чарівну рапсодію. Звук власного сміху далі відлунював у його мозку. Він незграбно потер зап’ястям чоло і ковтнув повітря пересохлим горлом.

– Мій Боже! – застогнав він. – Напевне, я сходжу з розуму!

За тиждень Молодий Меррік переконався, що коли починаєш підозрювати себе в потьмаренні розуму, то психічний розлад починає живитися з самого себе.

Хворобливо самозаглиблений, він перебільшував вагомість своїх вишуканих манер, ловив себе на тому, що робив речі автоматично, і запитував себе, що ще міг вчинити, про це не пам’ятаючи.

І тоді, упродовж двох годин одного п’ятничного ранку Пайл сказав йому: "Ти сам не при собі цими днями. Щось тебе тривожить?" Вотсон зауважив: "Я наглядатиму за пацієнткою Вібер. Вона думає собі, що ти ще надто молодий. Звісно, це нісенітниця, але ми мусимо виявити поблажливість…" Ненсі Ешфордл спитала: "Що трапилося, Боббі? Утомився?"

Отже, питання вирішено. Опівдні він сказав Пайлові, що їде в село на кілька тижнів. Після обіду він взявся розбирати свою невеличку лабораторію, скориставшись допомогою санітара, який пакував устаткування в коробки. Спершу він мав намір покласти ці речі на зберігання у своєму покої поряд з шпиталем. Добре поміркувавши, він відправив все до Виндимеру. Можливо, він захоче розважитися, якщо час минатиме довго.

Фермери уздовж дороги при озері Сагінак звикли до того, що високий, стрункий хлопець у спортивних штанях і білому светрі хутко ходив по шосе; дізналися, хто він такий; самовдоволено міркували про причину його дозвілля. В одній розповіді йшлося про те, що його вигнали зі шпиталю за пияцтво, в иншій – що він вирішив покинути медицину і ледарювати. Меґс, цікавість якого сягнула тієї стадії інтенсивности, що змушує стратити або спокій, або розум, наважився спитати в Боббі, чому він повернувся додому, і дістав відповідь, що його молодий хазяїн одужує після "легкого дотику прокази".