Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами (вибране)

– А, це Уланху, – пізнав Володя, – що це йому не спиться? – і, піймавши мій запитливий погляд, пояснив:

– Уланху -начальник електроцеху нашого заводу.

Уланхухудорлявий, привітний хлопець, років 25, круто осадив коня і, нагнувшись, привітався за руку з кожним із нас. Його європейська одяг, а особливо велюровий капелюх, який став в Монголії мало не національним чоловічим головним убором, різко контрастував з прикрашеною монгольською символікою збруєю і сформованим у моєму уявленні стереотипом монгольського вершника. Дуже хорошою російською мовою, перепрошуючи, Уланхусказав, що наш дарга(начальник), не знайшовши нас вранці у готелі, послав його знайти «новенького» і привести для бесіди…

Передчуття мене не підвело… Ось вона ефемерність свободи! З якими труднощами вона дістається і як легко втрачається! Ще хвилину тому ти вдихав аромат степу, до болю в очах вдивлявся в ширяючого у височині орла, насолоджувався п'янким запахом вільного степу, а чіпка рука неволі вже стискалася на твоєму горлі…

Першим знайшовся Володя:

– Уланху, а ти міг би нас і не знайти?…

– Да! Да! – Гаряче підтримав я. – Ти пасматрі, дарагой, – промовив я чомусь з грузинським акцентом, – пасматрі, к акой балшой простор! В єдьми ж моглі битьі там, і там, і там, – казав я, тикаючи пальцем в різних напрямках.

Уланхуспівчутливо посміхнувся.

– Куди б ви не пішли, скрізь ви були б видно однаково добре…

– Як воша на гребінці – уточнив Володя.

– Як, що? – зацікавився Уланху.

– Та ні, це я так, до слова, ти краще підкажи вихід, – ухилився від відповіді Володя. Уланхутрохи подумав, а потім, зсунувши кінцем арапника капелюх з потилиці на лоб і хитрувато блиснувши очима, сказав:

– Гаразд, скажу, – не знайшов, але ви скажете, що пішли спочатку на Хирхинциг, – він вказав арапником на сопку, що височіла вже позаду нас, – а я шукав вас тут і він ткнув арапником в землю.

– Спасибі, – від душі, потис я руку Уланху, щедро дарувавшогомені ледь не втрачену свободу.

– Поквитаємось! Весело крикнув він, здиблюючи коня й розвертаючи його у зворотну сторону. Перестук копит зникає вдалині, і знову первозданна тиша огортає нас. Ми довго йдемо мовчки. Першим порушую тишу я:

– Отже, маємо першу змову проти існуючої влади…

– Та яка там перша, – махає рукою Володя. – Ця людина своєю поведінкою провокує таку поведінку підлеглих. – Нє, ну правда, – він демонстративно клацає по склу свого наручного годинника, – 8 годин ранку, вихідний, а він… – і Володя знову скрушно махає рукою.

– Давай краще ділом займемося. Володя витягнув з кишені порожню сірникову коробку, і ми починаємо ловити коників – улюблену наживку для харіусів.

Ось, нарешті, і мета нашого походу. Граючи білими гребінцями, дзюркочучи прохолодними хвилями, в густому зеленому обрамленні перед нами лежала Хара. Мене вразила незвична прозорість її вод. Якби не жвавість струменів, на глибині до метра можна було б розглянути кожен камінчик, кожну рибку. Вибравши крихітний затон, де вода мчала не так стрімко, ми закинули свої вудлища. А ось і перший харіус. За ним другий, третій… На мій погляд, риболовля більш ніж успішна, але Володя невдоволено хмуриться:

– Щось сьогодні клює погано…

– Як це погано? – дивуюся я, а це що, якщо не кльов?

– Зараз на кожну рибку доводиться до десяти закидів, і витрачається від 5 до 7 хвилин, – наводить статистичні дані Володя, – а зазвичай заброс – рибка. Я недовірливо хмикаю і вивуджую чергового красеня. Однак кльов, і справді, починає помітно погіршуватися. Риба клює все рідше і рідше, а у всій природі наростає якесь тривожне очікування.

Кльов майже припинився, і у мене з'явився час уважніше оглянути цей новий світ, в якому мені судилося провести всі чотири пори року.

Далеко, ледь не на обрії, надзвичайно чітко вимальовувалось наше селище. Воно було, наче розділене на дві частини; старе, що складалось зі сірих дерев'яних приватних будинків з частими зеленими вкраплинамиплодових дерев в « мєстнорусскіх» садибах і біло-жовтий, – заводський, що складався з чотириповерхових будинків, прилягав до корпусів заводу. Здавалося, що білий буксир з височенною трубою тягне за собою по сіро-зеленому морю сіру баржу. За селищем, хизуючись крутими схилами та камінними шапками на вершинах, вставало пасмо сопок. Вони широким зубчастим кільцем оточували всю долину і трохи розступалися лише на сході, поступаючись натиску Хари.

– Але що це? Там вдалині, над сопками, у всю ширину видимого горизонту виникла тонка чорна смужка. Слід реактивного літака? Але чому чорний? Що за невідома аномалія природи? Дивна хмара швидко наближалося, накочуючись на нас уздовж Хари, помітно збільшуючись в розмірах. Ми з Володею в усі очі дивилися на це дивовижне явище, не відчуваючи а ні тіні занепокоєння тому, що за смугою, діаметр якої ми визначили як 400–500 метрів, знову просвічувало білясте небо.