Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами (вибране)

Ну, пропливе, Бог знає, як створена хмара над нашими головами, і знову почнеться «справжній» кльов. От тоді й перевірю показання Володі про «справжній» кльов… А кльов, між тим, зовсім припинилося, вітер повністю вщух, замовкли коник і тільки Харавсе намагалася нам щось розповісти, про щось попередити.

Настала мертва тиша, але з боку хмари, що вже значно наблизився до нас, став доноситися глухий безперервний гуркіт, який ми спочатку прийняли за гул невидимого літака. Але літака не було, а гул дужчав і наростав. Дихнув в обличчя вологий вітерець і, раптом, ми, одночасно, з жахом побачили, що «білясте небо», що залишалося позаду хмари не що інше, як суцільна стіна води…

Страшна пекельна імла, пронизана сотнями блискавок, вже починала обвальновалитися на наші голови. Свіжо і різко запахло озоном. За зловісно потемнілою Хароюпростягалася така ж широка рівнина без найменшого натяку на укриття, як і та, що лежала за нашими спинами. Лише дуже далеко, мало не на самому горизонті темніли будови госхоза. Форсувати Харувбрід, щоб бігти до госхозу, було безглуздо, тому ми, не розбираючи складних вудок, а лише обернувши кілька разів волосінь навколо вудилищ, вискочили на невисокий бережок і побігли крізь рідкий прибережний чагарник в напрямку до нашого селища.

Посеред квітучої рівнини, по якій ми зовсім недавно йшли, насолоджуючись теплом і незвичайно сильним запахом квітів, на крихітному, не більше півметра, заввишки горбочку, стояв невідомо ким, невідомо для чого побудований сарайчик розміром 2 Х 4 метри. Стіни його були складені з горизонтально вкладених жердин завтовшки з руку, з щілинами між ними в 1 – 2пальці.

Будова ця була зорієнтована своєї поздовжньою віссю по ходу кошмару, що невблаганно насувався Цей сарайчик був для нас, як уламок щогли в бурхливому океані і ми, не змовляючись, побігли до нього. Ледве ми встигли забігти за дальній торець сарайчика, як стихія всією своєю неприборканою силою обрушилася на нас.

Струмені води не падали згори, вони мчали паралельно землі. Вони влітали в щілини між жердинами, пронизували весь сарайчик наскрізь і били з щілин, як з брандспойта, нам у спини. Здавалося, ми стоїмо біля дірявим греблі. Глянувши вгору, я побачив суцільний потік води, що зривався з даху. Було відчуття, що, звісившись з корми швидкісного катера, дивишся вниз… Видимість впала до півтораметра. Не знаю, навіть, як правильніше сказати – стемніло, або стало світло, як вдень… Ці обидва взаємовиключних стану були присутні одночасно… Буревій приніс серед білого дня повну ніч, в ніч, пронизану безперервними розрядами сотень сліпучих блискавок. Гуркіт сотень громів злилися в один страхітливої сили гуркіт, в якому вже не розрізнялися окремі удари.

Мені пригадався випадок, коли суха гроза застала мене і двох моїх друзів в Криму, на вершині Карагача. Тоді було всього кілька ударів блискавки, але дивно було бачити, як встало дибки, опушене тонким блакитним ореолом, волосся на головах моїх друзів. Це нас, спочатку, потішило, але потім, зрозумівши, що ми являємо собою ні що інше, як один з полюсів «небесної електричної машини», подібні тій, яку нам колись демонстрували на шкільних уроках фізики, і що ось-ось між нами та небесами може проскочити «іскорка»… Ми мало не по-пластунськи сповзли з вершини і заспокоїлися лише тоді, коли зникло сяйво і наші «їжачки» перетворилися в звичайні зачіски.

Тепер наше становище було чимось подібне, але зовсім безвихідне, тому, що навіть «сповзти» нам було нікуди. Сарайчик наш являв собою єдину у своєму роді мішень для небесної стихії, а вийти з-за нашого укриття в суцільний потік води, що мчав зі швидкістю кур'єрського експреса – не найкращий варіант порятунку… Залишалося тільки чекати, молитися і вірити в диво.

Ми стояли, притулившись спинами до стіни сарайчика, знаходячись наче у водяному мішку. Водяні струмені, обтікаючи нас ліворуч, праворуч і зверху змикалися в трьох – чотирьох метрах перед нами. Шалені потоки води оточували нас з трьох сторін.

В такому стані ми простояли більше півгодини і вже почали, було звикати до свого становища, як раптом Володя штовхнув мене ліктем і прокричав щось, вказуючи в сяючий морок. Нічого не розчувши, я поглянув в тому напрямі і з жахом побачив, як, перевертаючи полеглувід урагану траву в протилежну сторону, на нас широким фронтом, повільно, але впевнено линув білопінний потік води.

Кільце зімкнулось. Тепер вода була з чотирьох сторін…