Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами (вибране)

Як я вже казав, сарайчик наш стояв на крихітному горбочку, і потік, а це була Хара, що миттєво вийшла з берегів, та зараз обтікала наш острівець, борючись із зустрічним ураганним вітром і зливою, з кожною хвилиною все ближче і ближче підступаючи до наших ніг.

Вода, на диво, була тепла. Коли вона сховала наш острівець і дійшла до щиколоток, я подумав, що, якщо все ж нам доведеться плисти, то загибель від переохолодження нам не загрожує… Як не дивно, ця думка мене не те, щоб заспокоїла, але посилила надію на благополучний результат.

А, між тим, безперервне мерехтливе магнієве світло розрядів стало потроху розпадатися на хоч і дуже часті, але все ж окремі спалахи. Безперервний рев урагану теж почав дробитися на окремі удари. Горизонтальні струмені води стали помітно змінювати кут падіння, і вода перестала шмагати в наші спини з щілин між жердинами. Весь цей кошмар, переступивши через нас, став явно віддалятися у бік верхів'їв Хари. Ось вже вітер стих настільки, що струмені зливи стали падати під кутом в 45*. Така злива на Україні вважався б лихом, але все пізнається в порівнянні…

– Все, дощ скінчився, сказав я Володі й вийшов з-за нашого укриття. Видимість з півтора метра збільшилася до 100–150, але рівень води продовжував неухильно підніматися.

– Пішли, а краще побігли, а то, боюся, доведеться плисти – підтримав Володя, і високо піднявши руки з вудками та уловом, першим увійшов у каламутний, киплячий бульками під ударами дощових струменів, потік.

Водою було залито весь видимий простір, але вода не мчала, як на гірських річках, а широко і привільно розлившись по рівнині, несла кущі та цілі дерева, вирвані з корінням. Ми йшли то по коліно, то, судомнозмахуючи руками з вудками та здобиччю, занурювалися по пояс.

Ми йшли, ухиляючись від незліченних «плавзасобів», з тривогою вдивляючись у бік урагану, що віддалявся , алезвідки ось-ось міг прийти, до пори стримуваний ураганним вітром, вал води, не гірше, ніж на картині Айвазовського.

Бігти ми, природно, не могли, але щосили намагалися йти як можна швидше. Ми здавалися самі собі двома торпедними катерами, що повертаються з завдання, по щасливій випадковості, живими та неушкодженими.

Це нам так здавалося, але якщо б ми потрапили на очі сторонньому спостерігачеві, – змучені, мокрі, брудні, що прямували навмання в сторону можливого житла, навряд чи у нього виникли подібні думки…

За суцільною пеленою дощу нічого не було видно. Єдиним орієнтиром для нас був вітер, але впевненості в тому, що він не змінює свого напрямку, у нас не було, тому ми невимовно зраділи, коли під ногами зачавкалагрязюка і, майже відразу ж, позначилися туманні контури селища.

До нашого великого здивування, ми входили в ту ж вуличку, з якої, всього чотири години тому, вийшли в залиту сонцем рівнину, що лежала в ранковій дрімоті.

А зараз брудні, рвані хмари неслися незліченним обозом, слідом за передовими частинами небесної армії. Злива, на яку ми давно вже перестали зважати, не припинялася. Ми йшли з жадібною цікавістю відзначаючи сліди недавнього урагану.

Постраждали тільки будинки – зірвані дахи, бите скло, але жодної перевернутої, або хоча б пошкодженої юрти… Досвід степового кочового життя сотень поколінь відшліфував це винахід до абсолюту. На вулицях і дворах було безлюдно. На гілках вцілілих дерев біліла розвішана, унесена казна-звідки білизна. Навколо, як і раніше, шипіла падаюча вода, але важкий гуркіт урагану доносився вже здалеку.

Ми, дивом вирвалися з непроглядного пекла, а тепер гордо крокували безлюдним селищем, відчуваючи себе переможцями. Так з вудками тапластиковими пакетами зі здобиччю в скоцюрблених пальцях, брудні, промоклі, замерзлі, але просто переповнені якоюсь веселою, енергією, що била через край, залишаючи за собою цілі озера води, увійшли ми в наш готель, шокуючи своїм виглядом всерйоз стурбованих колег.

Наша розповідь була переповнена якимись надмір бравурними веселощами. Нам вже просто не вірилося, що всього за годину-півторатому наш попіл міг почати стрімкий біг до Селенги, а потім в ній, без пред'явлення віз і паспортів, через прикордонні застави – додому, – в Байкал…

Але ми живі! Ми просякнуті запахом дощу і грози, запахом мокрих трав дикого степу і свідомість володіння безцінним даром життя, тільки що мало не віднятого, п'янить нас.

За вікном, як і раніше, все ллє і ллє дощ. З ванни доноситьсявесела крапельз розвішеного на мотузках одягу, а ми, переодягнені в сухе, сидимо біля вікна, п'ємо гарячий чай, дбайливо приготований Кудіным, дивимося на нескінченний дощ і мовчимо…