Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами (вибране)

Коли ці рядки читав мій старовинний друг, біолог за покликанням, великий знавець природи, на обличчі його з'явилася поблажливо-іронічна посмішка:

– Коники, кажеш? А тобі відомо, що тріщать, не коники, як ти висловлюєшся, а кобилки? Я уявив собі монгольських кобилок у польоті і тут вже настала моя черга іронічно посміхатися: – Якби монгольські кобили, не дай Бог, ще і літали б… Дуже сумнівно, що ці рядки були б мною написані).

Тріпочучи червоно-жовтими крилами коники високо підстрибували і тут же переходили в горизонтальний політ, а оскільки вага їх сягала 2 грамів, а змінювати напрям польоту вони не могли, попадання їх у відкриті частини тіла були дуже відчутні, навіть синці з'являлися. Отже добре що це були все ж коники, а не монгольські кобили…

Потяг робить часті і тривалі зупинки. Кожного разу пильно вдивляюсь крізь пелену дощу, намагаючись з'ясувати причину зупинки, і ніяк не можу розібратися. Треноване око мого супутника – головного механіка спиртокрахмалопаточного комбінату – Дани безпомилково розрізняє десь між сопками сірі ґудзики юрт, а два стовпи з натягнутим на висоті двох метри мотузком між ними означають «стоянку таксі» – конов'язь. Туди приїжджають монголи із запасними кіньми для пасажирів потягу, що виходять на цій «станції». Все дуже просто.

Я тепер часто їжджу у відрядження. Їжджу, майже як барон Мюнхаузен на гарматному ядрі, – на моторизованій бочці зі спиртом на якій хитрющі монголи пишуть «УС»– тобто… вода. Цю хитрість знають навіть діти, але усі роблять вигляд, що думають, що це і дійсно «УС».

Того разу ми виїхали з Дзун – Хари в Ерденет на двох бочках. У нашій машині нас було троє – шофер, головний механік комбінату і я, а в другій сім або вісім пасажирів, словом – не перелічити. Не кабіна, а консервна банка, де замість бичків в томатному соусі монголи у власному соку…

До речі, здатність безмежно набиватися в обмежений об'єм у монголів просто феноменальна. У звичайний «газик» де, за нашими мірками, може бути тільки один пасажир, окрім шофера розміщується ще 5–6 чоловік… Четверо, або й п’ятеро на мотоциклі «Ява» без коляски – теж цілком нормально…

Мені якось вдалося добути «бичиг» – (дозвіл) на зимову риболовлю і довелося їхати в такій «консервній банці». Я і ще один з наших, будівельник з Дархана, мали о 3 годині ночі чекати машину в центрі містечка, біля магазину. Шофер переконливо просив не спізнюватися, оскільки дорога далека, а чим раніше приїдемо, тим багатше буде улов… Чи треба говорити, що машина прийшла за нами тільки о шостій ранку…

Цікаво інше: в кабіні двомісного «газону» з будкою, вже сиділо окрім шофера ще троє пасажирів. Дверцята відкрилися, і монголи привітно замахали руками, запрошуючи нас приєднатися до них… Оскільки це, навіть теоретично, неможливо було собі уявити, ми гранично ввічливо і доброзичливо відмовилися і, пославшись на те, що ми тепло вдягнені і на свіжому повітрі нам буде краще, полізли в кузов.

Рушили. На ранково-сірому екрані, утвореному між тентом і заднім бортом, застрибали, змішуючись із зірками, вогні Дзун-Хари. Монгольська зимова ніч – це мінімум -35*С, а вдень, якщо – 20*С, – то це тепло. Ми провели в такій «теплині» весь день, а коли прийшов час повертатися, монголи намірилися було знову зайняти колишні місця. Тут я вже обурився: – поїздка все ж була організована для нас двох, а не для родичів і друзів шофера, і везли нас все ж на риболовлю, а не щоб провітрити в кузові. Та до того ж і поїздка виявилася невдалою – привезли нас на «слойонку» – це коли між водою і поверхнею, окрім основного метрового льоду ще три, чотири шари по чотири-п'ять сантиметрів з водою між ними. Такий «наполеон» пробити плішнею неможливо. Лід стає як гума, вода ллється під валянки, а їх промочити – втратити ноги…

Так що, ви знову в теплі, а нам знову в кузов?!!! Не вийде, а ну вилазь! Монголи так швидко і покірно підкорились, що ми навіть здивувались, але причина такої дивної покірності стала зрозумілою за декілька секунд після того, як ми вдвох, відносно комфортно розмістилися на одному сидінні. Через нас переліз один монгол і всівся верхи на важіль коробки швидкостей, надійно заблокувавши його переміщення, другий всівся мені на коліна, третій – на коліна будівельника… Все це вони виконали швидко, зосереджено і так професійно, що ми прийшли до тями, коли машина вже рушила. Так, це правда, що монголи мілкуваті за статурою, та і вагою до шістдесяти, але спробуйте потримати такий вантаж на власних колінах на протязі 5–6 годин в машині, що мчить по монгольському бездоріжжю…