Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами (вибране)

На сидінні біля шофера нас сиділо троє і на колінах у нас ще двоє. Тому, який сидів між мною і шофером, як я вже казав, важіль коробки швидкостей знаходився якраз між ніг… Цікаво було спостерігати за виразом його очей у момент перемикання швидкостей…

Про монгольські дороги я вже писав, але описати все, що я бачив, неможливо. Дороги, як річки, річки, як дороги. Доріг, в нашому розумінні, крім кількох, вщент розбитих бетонок, практично не існувало. Якби вода дніпровських заток могла зберігати на своїй поверхні сліди моторних човнів на протязі, скажімо, місяця, – вийшло б щось аналогічне карті доріг в монгольському степу.

Монгольські водії – то, взагалі, окрема тема. Розкажу про невеличку, але знакову подію:

– Під час однієї з поїздок до Улан-Батора щось трапилось з двигуном нашої машини. Водій зупинив машину, відкрив капот, щось там посмикав, та й мовчки пішов дорогою кудись назад… Я розгублено дивився йому вслід, не знаючи що робити, бо не раз чув від друзів, що в разі поломки водії здатні кинути машину і йти пішки до найближчого селища. Мій водій поволі віддалявся неспішним кроком, інколи нахиляючись, ніби щось шукаючи. Ось він щось підняв, уважно роздивився і, так же повільно, (а куди поспішати?) – рушив до машини. Обличчя світилося вдоволеною посмішкою. В руці, переможно піднятій вгору він тримав іржаву гайку М8… Поки водій, голими руками, припасовував знайдену запчастину на місце загубленої, я пішов по дорозі, щоб трохи розім'яти ноги. Не ступивши і десяти кроків, я побачив на дорозі гайковий ключ 12х14, підняв його і відніс водієві. Водій подякував, надійно затягнув знайдену гайку, а потім відніс ключ на узбіччя, і поклав його на камінь, щоб той, кому він буде потрібен, довго не шукав…

Скільки їжджу не втомлююся дивуватися здатності монгольських водіїв орієнтуватися в цьому павутині доріг у будь-який час доби. Через кожні 200–400 метрів дорога віялом розходиться в різні боки, але шоферів ніколи не обтяжують тяжкі роздуми наших билинних витязів… може тому і не обтяжують, що камені на роздоріжжях геть усі без написів… Хоча ні, не всі, але про це пізніше.

Як тільки в межах погляду з'являється юрта, і за єдиної умови, що там вже не стоїть раніше прибула машина, водії неодмінно, у будь-який час доби, під'їжджають і зупиняються коло неї. Шофер і його пасажири йдуть в юрту, де їх незмінно приймають, як довго очікуваних родичів. У відповідь на наше «Сайн байцгана уу?» – здравствуйте! Звучить не звичне – «Сайн, сайн байцгана уу?», а «Тавтай морилно уу!» – якщо дослівно: – нехай буде благословенний, той, що приїхав на коні!

Найбільш почесним гостям пропонуються низенькі табурети інші розсаджуються на підлозі, підвернувши під себе одну ногу, як при стрільбі з коліна, або склавши обоє по-турецьки. Починається неспішна бесіда між гостями і хазяями – чоловіками. Жінки тим часом, привітно посміхаючись мовчки розносять піали з чаєм і подають їх з легким поклоном, підтримуючи кистю лівої руки лікоть правої. Чим багатіша юрта, тим жирніше має бути чай. Зелений плитковий чай заварюється в піввідерних заварниках особливої форми, які, будучи сімейною реліквією, передаються з покоління в покоління і являють собою предмет особливої гордості сім'ї. Потім в чай додають молоко, солять і заправляють баранячим жиром. Мені, як європейцеві, враховуючи наші збочені звички, неодмінно пропонують ще й цукор або цукерки. Я завжди відмовляюся від солодощів, викликаючи своєю відмовою здивування і, навіть, повагу хазяїв, стаючи в якійсь мірі більше «своїм», ніж раніше. Іноді за ритуальним чаюванням йде серйозніше пригощання: – це варені баранячі ребра, або бози. Бози – трохи нагадують наші вареники на пару але абсолютно від них відрізняються як смаковими якостями, так і особливостями приготування.

Ритуал чаювання нікому порушувати не дано. Якщо поспішаєш – проїжджай собі, але вже, коли завернув на вогник, усім своїм видом показуй, що немає у тебе більш важливої справи, ніж відвідування цієї сім'ї. Попивши чай, обговоривши поточні новини, гості дякують хазяям і йдуть. Вже вмістившись на сидінні, не квапся заводити мотор. Поділися з проводжаючими своїми міркуваннями з приводу стану пасовищ, та з приводу інших життєвих проблем. Особливим шиком вважається, вже завівши двигун, заглушити його і ще поговорити про погоду або ще про щось дуже важливе. Тільки після цього гості, з напуттям:

– Сайн явараай! – Щасливої дороги! можуть їхати далі.