Юрий Винничук - Лютеція

Він простягає мені два машинописи. На одному поема «Арканум», на другому оповідання «Ги-ги-и». Обидва мої. Але друковані на чужій машинці, бо з моєї при обшуку в квітні 1974 року було знято відбитки літер. Його цікавить, хто автор цих творів, які ходять по руках. Я вдаю, що уважно вчитуюся, а насправді роздумую, що йому відповісти, намагаючись не зводити на нього очей, бо коли наші погляди перехрещуються, я відчуваю, як нервую. Мені зовсім не страшно, я лише мушу себе контролювати, щоб не визвіритися, не вилаятися, тому вдаю наївняка, розгубленого й несміливого, такого собі недоріку, і коли він меле дурню, що в нас, у Союзі, нема жодних підстав для антирадянщини й націоналізму, я охоче погоджуюся, не вступаючи в дискусію, бо нема в цьому жодного сенсу. Він і сам знає, що бреше, а наприкінці 80-х одягне вишиванку й буде ходити на мітинги та кричати комуністам «Ганьба!» Але він своїми тирадами розставляє мені пастки, ловить мене на слові, тому весь час треба бути напоготові, я говорю мало, скупо, частіше «так» або «ні», знизую плечима, киваю, скептично усміхаюся — усе що завгодно, тільки б не втягнути себе в діалог.

Я відсовую папери й хитаю головою:

— Не знаю, хто це.

— Не може бути, — не вірить він. — Ви ж обертаєтеся в тих самих колах, де ці твори гуляли, ви не могли їх пропустити.

— Ні, я не читаю самвидаву й рукописів, у мене безліч книжок, взагалі не читаних. А це не настільки цікаво, — додаю якомога переконливіше, киваючи на папери.

— Не цікаво? — дивується він. — Якраз ні, це досить талановито. Але от, як ви гадаєте... Арканум... це ж мається на увазі Україна?

— Чому ви так вирішили?

— Практично ті ж самі букви за винятком однієї. Там на місці «ї» — «м». Ну, і загалом тема розпачу, загибелі якоїсь країни... народу... руїна... Це все дуже українське.

— А я думаю, що це переклади. Чи ви не звернули увагу, що в «Ги-ги-и» фігурує поліція, а не міліція?

— Звичайно, звернув.

— Та й ім’я молодшого брата Макс...

— Але інші герої називаються галицькими іменами.

— А чому не польськими? Це переклади. Можливо, що польського автора. У нас так ніхто ж не пише. А в поляків саме така поезія розвинута. Та й чорний гумор є. Я просто не знаю такого українського поета, який би так писав. Власне кажучи, у такому стилі. Це щось ближче до Сен-Жон Перса чи Еліота.

Він записує їхні імена.

— Вони в нас не заборонені, — кажу я.

Він щось бурчить і з недовірою дивиться на мене, але я бачу, що в душі він починає схилятися до моєї версії. Справді-бо, в цих творах нема нічого українського, усе в глибокому підтексті, я знав, що роблю, я став майстром підтексту, генієм недомовок, переживши обшук і звинувачення в хиткій політичній позиції, за що мене ще й вигнали з редакції обласної газети «Прикарпатська Правда». Вигнав сам головний редактор Віктор Виноградський, який після війни разом із загонами ястребків полював за партизанами й був свідком безлічі звірств, у 90-тих роках «Літературна Україна» вітатиме його з ювілеєм, перераховуючи з пієтетом оті його брехливі романи, де він описав свої криваві подвиги. Я — вже битий жак, особливо після того, як кагебісти намагалися читати мої рукописи між рядками, відтоді я став писати натяками й недомовками, відчуваючи диявола за спиною, слово «Україна» зникло з мого обрію. «О, Чорновіл!» — радісно скрикнув кагебіст при обшуку, решта двоє, які колупалися в книжках, збіглися до нього. «Який Чорновіл? Там же написано „чорновик“!» — кажу я, але вони не вірять, читають оповідання, крутять носом. Невинні віршики відкладають набік і конфісковують, навіть такий:

«Триста чайок» — магічне, буржуазно-націоналістичне число. Воно їх напружує. Як і фраза «фарбовані коти семи річок», цілком справедливо вони бачать у ній насміх над «семирічками» — семирічними планами партії, але слово розбите на два, і це проблема, як його трактувати?

— Яка ідея цих творів? — нудить він далі.

Я міг би пояснити, що мистецтво — це відображення Вічності, незалежної і непідлеглої змінам, випадковостям, часу і простору, це відображення душі. Мистецтво не має мети, воно само — мета, абсолют, бо відображає абсолютну душу, а отже, якщо воно є абсолютом, то й не може бути на службі жодної ідеї. Та що це для кагебіста, чий мозок отруїв соцреалізм?