Юрий Винничук - Лютеція

— Там нема ідеї, — кажу я, а він нотує: «безідейність».

— Тоді інше питання. Хто все це міг перекласти?

— Ну, цього я вам точно не скажу. Є люди, які перекладають для себе, потім це може ходити по руках. Мені траплялися російські переклади модерної літератури. А українські — досі ні, — відбріхуюся я.

— І що то були за російські переклади?

— Ну, там, Генрі Міллер, Кастанеда... той же Еліот.

— І хто вам їх давав?

— Ці люди вам все одно не по зубах. Синочки перших і других секретарів, директорів, ваших колег...

Він постукує пальцями по столу, розмова зайшла в глухий кут. Пізніше так само допитали й інших осіб з нашого кола, але ніхто не видав мене, а ті, що могли видати, не знали й так, хто автор. Однак, коли я, познайомившись з однією юною дівчиною, повів її на каву, то після півгодинної розмови вона раптом запитала: «Ви автор „Аркануму“?» На жаль, я був настільки захоплений нею самою, що не розпитав, яким чином вона мене вирахувала, і то за яких півгодини, а кагебісти не вирахували, пробалакавши зі мною, якщо зібрати докупи всі ті допити, майже добу.

Несподівано тема помінялася. Генерал. Точніше — його спогади. Я насторожився. Невже й це мені обрубають, коли вже обрубали всі мої працевлаштування за фахом і змогу публікуватися? Ні, цього вони робити не будуть, але дають зрозуміти, що з мене ока не спускають. Спогади генерала — це теж ідеологічна робота, до якої я ще допуску не отримав, але вони поблажливі й упевнені, що й сам генерал не дозволить перекручення історичних фактів. Я погоджуюся, що генерал тримає правильну партійну лінію. А я лише літературний редактор, від себе — тільки коми й крапки. Я не признаюся, що насправді додаю багато чого інтуїтивно, скрашую події, дозволяю собі описи природи і внутрішнього стану автора спогадів, одне слово — фантазую як можу, щоб ті спогади не перетворилися на жувачку, але знати їм це необов’язково. Я вже навчився мовчати, наука мовчання тривала не довго, далися взнаки гени. «Ідеш дорогою діда?» — процідив мені кагебіст після обшуку, який тривав з восьмої ранку до восьмої вечора, але на цьому не закінчився, бо забрали мене з собою. І мама перехрестила мене, думаючи, що я не повернуся. Але недалеко до півночі мене відпустили. Коли я наблизився до дому, то побачив, що у вікнах темно, і подумав, що батьки полягали спати. Але вони не спали, вони сиділи в темряві й чекали мене, сумні й налякані. І тоді вони знову звернулися до Ізя, а він знову підняв на вуха усі свої зв’язки. І знову йому вдалося. А в 1990-му році тато, дивлячись по телевізору засідання Верховної Ради і виступи колишніх дисидентів, пожартував: «А може, даремно ми рятували Юрка від тюрми? Тепер він би засідав у Верховній Раді!»

Звідтоді я мав змогу спілкуватися з кагебістами не раз, я у них був у списку й завжди напохваті, адже я підписав офіційне попередження, визнавши свої хибні погляди, незрілу безідейну творчість, сліпе блукання в нетрях чужої нам ідеології. У них, мабуть, був план, про який вони змушені були звітувати щодо роботи з населенням. От і викликали мене та розпитували про те, про се, чудово при цьому знаючи, що нічого цікавого для них я розповісти не зможу, бо не займався політичною діяльністю. Але певну користь вони з тих здибанок мусили мати. Яку?

Оце мене завжди цікавило, бо ніяк не міг второпати, навіщо було витрачати на мене час. Тим більше, що розмови зазвичай були і геть не оперативні, бо переходили на теми літератури та історії. Складалося враження, що їм цікаво зі мною побалакати, поділитися тим, що вони прочитали. А читали вони чимало такого, що було заборонене, і навіть називали мені ці книжки, і тих авторів, яких і я підпільно читав, але, звісно ж, у цьому не зізнавався. І що цікаво, навіть прочитавши Грушевського, Липинського чи Донцова, вони несли таку саму ахінею, як і совєтська пропаганда, тобто вони читали одне, а висновки робили зовсім інші. Історичні факти перетворювалися в їхній інтерпретації на химеру, висновки зашкалювали своєю абсурдністю. У них, можливо, мізки були налаштовані вже на те, щоб усе перекручувати догори дриґом. Я слухав їх не без ошелешення, але ніколи не сперечався, а лише по-швейківськи підтакував. Хоча й не міг второпати, як так виходить, що ми читали один і той самий твір, а бачили РІЗНЕ.

Вони мінялися, кудись зникали, натомість з’являвся хтось новий, як-от Анатолій, старшого віку, розмовляв російською. Цей особливо любив потриндіти на теми, які й геть не могли цікавити КГБ, і щоразу тягнув мене до бару. Зустрілися ми якось на вулиці. «Куда б нам на каву пайті?» — задумався він. Росіяни у Львові ходили тільки «на каву», а не «кофе піть». Я кивнув на «Інтурист». «Нєт, — сказав він. — Там наши. Єщьо падумают, што на нас работаєш». І потягнув мене в пролетарську зацофану кнайпу, яка уже давно не існує, і де збирався простолюд, але там, у тій кнайпі, за спиною в бармена була кімнатка «для своїх». І ми там сиділи вдвох, і я слухав сповідь чекіста, який мужньо боровся з УПА. Особливо мене вразила історія дівчини, котра, сховавшись на горищі сільської хати, уперто відстрілювалася й здаватися не хотіла. «Ну, тагда ми єйо сажглі. А ана, представь себе, вилєзла на стріху і вся в агнє єщьо страчіла па нам із автамата».