Юрий Винничук - Лютеція

Нарешті мене відпускають, я виходжу виснажений і порожній, на вулиці закурюю і зі смаком затягуюся, в голові приємне запаморочення. То був час, коли я курив, правда, усього лише чотири роки, а відтак покинув. Але ту цигарку дуже добре пам’ятаю, було таке відчуття, мов після келиха вина. Я йшов у бік центру й нічого не думав, і мені було добре, тягнуло на сон, єдине бажання, яке полонило мене, — негайно впасти й заснути. І провалитися в усе той же сон, де не підстерігають тебе підступні й хижі звірі, де ти перебуваєш увесь час в стані невагомості, поцимбальності, живеш, аби жити. Але ще рано було спати.

Напередодні генерал завершив читання «своїх» спогадів, висловив кілька не надто суттєвих зауважень і вручив половину суми — дві тисячі карбованців. Це були великі гроші, як на той час, я міг уже собі дозволити бити байдики. Тепер залишалося передрукувати спогади на машинці з усіма видавничими вимогами, але я не мав жодного бажання з цим мудохатися, зробив правки у своєму машинописі й віддав на передрук знайомій.

Після розмови з кагебістом у мене з’явилося нестримне бажання напитися. Я зайшов до «Кентавру». Там, як завжди, було людно й гамірно, усі столики зайняті, Лілі я не помітив, зате побачив Юлю в студентській компанії. Вона замахала мені руками, я взяв вино й підсів. Юля сиділа зі своїм офіційним кавалером, майбутнім суддею. Він уже був під газом, бо, очевидно, пити не вмів, і вчепився в мене з дурнуватим питанням, хто я.

— Художник він, художник, — пояснила йому Юля, і я був їй вдячний за це.

— A-а, художник, — зрадів підсудок, — то намалюй мій портрет. Плачу на місці. Можу дати аванс, — і він зашелестів банкнотами.

— Не вийде, — сказав я, — бо не малюю реалістичні портрети, а лише абстрактні.

— Чудово! Я люблю абстр... абст-ракт-ції... — тішився він і став мене обнімати.

Юля заливалася сміхом і цмулила з соломинки коктейль, стріляючи до мене лукавими очима. Далі підсудок вирішив мені ставити вино, я не відмовився, бо хотілося напитися і якнайскоріше відчалити в затишок і темінь. Решта компанії теж належала до молодих перспективних юристів, грошей у них було багацько, стіл угинався від наїдків і напоїв. Розмова велася довкола шмоток, хто що купив і за яку ціну, про те, як вони їздили до Білорусі, де в районних крамницях можна було купити імпортний одяг та інші речі, які у Львові з’являлися лише на барахолці, але втридорога. Потім хтось заговорив про джинси й назвав ім’я того офіціанта, якому я сплавляв куплений у поляків товар, а вони були його клієнтами. Я не втримався й уклинився в розмову, розвідав ціну й запропонував дешевшу, нібито від знайомого поляка, який до мене приїжджає. Відразу на місці я записав замовлення на чотири пари джинсів і з десяток сорочок. Юля хитро всміхалася, вона здогадувалася, що тим поляком є я сам, але не втручалася в мій бізнес. Коли ми з нею зіткнулися біля бару, вона запитала якомога тихіше, але так, аби все ж прорватися крізь галас:

— Ти за мною скучив?

— Н-не знаю... — промимрив я.

— Я також, — прошелестіла вона, мабуть, не почувши моєї відповіді.

Незабаром сусідній столик звільнився, хлопці відразу ж присунули його до нашого, пояснивши, що зараз долучиться ще одна компанія, і справді за кілька хвилин підкотило четверо дівчат і двоє хлопців. Серед дівчат я з подивом упізнав доньку директора лижної фабрики. Вона відразу рушила до мене, і ми розцілувалися, а тоді я посадив її біля себе, посунувши юного юриста. Юля уважно стежила за всіма нашими рухами. Компанія, що прийшла з Лєною-Беллою, розмовляла російською, і за мить уже російською забалакали всі. Я нахилився до Лени і запитав:

— Оленко, що тобі налити?

— Боже, — здивувалася вона, — мене ще так ніхто не кликав.

— Мені подобається бути оригінальним.

— Тоді спробуй мене здивувати ще чимось.

Я пішов до бармена й попросив його зробити коктейль з кубинського рому, лікеру «Старий Таллінн» і березового соку, а до цього витиснути половину цитрини і додати лід. Звісно, що бармен робив такі коктейлі на замовлення лише для своїх, бо відходити від заявленої рецептури не мав права, тому я свій рецепт нашептав йому. Він здивовано поглянув на мене й уточнив, чого скільки: рому і лікеру по п’ятдесят, а соку сто. Він хитнув головою і сказав, що цей рецепт мусить записати для себе теж. Коли я приніс коктейль Олені, яку мені геть не хотілося називати Леною, і вона попробувала, то з її уст видобулося довге й глибоке «о-о-о-о!», на яке не могла не звернути уваги решта присутніх, і всім їм забаглося спробувати цей коктейль. Я сказав, що таємницю цього коктейлю свято зберігає бармен і нізащо її не видасть, але я можу їм замовити, й назвав ціну, удвічі більшу за ту, яку сам заплатив. Вони без вагань скинулися, я повернувся до бару і зробив замовлення. Бармен нахилився до мого вуха і запитав: