Юрий Винничук - Лютеція

— Я хочу побачити Лютецію.

— Я ж вам пояснив, яким чином, — він махнув рукою і пошкандибав. Я йшов за ним.

— Але ж раніше я потрапляв, не заходячи в заморозник.

— Раніше було раніше. Усе змінюється, зашифровується, тікає в інші виміри, переливається з пустого в порожнє. Перебування на одному місці несе смерть. Цієї ночі ви її не зустрінете. Я про Лютецію, а не про смерть. Навіть не пробуйте. Наступної ночі вхід радше поміняється. Це може бути шафа, креденс, собача буда. Мусите спробувати різні способи. О, чуєте? Стогін. Везуть поранених.

Я прислухався. З-під землі ледь-ледь долинали приглушені голоси, та чи належали вони людям? Щось у них було не зовсім людське. Та може, я помилявся, бо водночас звіявся вітер, сипнув хвоєю і заглушив інші звуки. Карлик закашлявся, випльовуючи хвою з рота.

— Ви ж не збираєтеся йти до храму? — запитав він, зиркаючи на мене з підозрою.

— До якого храму?

— A-а, то ви й не знаєте? Лютеція там. Але ви туди не потрапите. Нізащо не потрапите.

Його обличчя розпливалося, то видовжувалося, то розтягувалося, набираючи якихось неймовірних обрисів.

— Що за храм?

— Храм, у якому моляться про смерть ворогів. Я ніколи там не був і теж не можу потрапити. А хотілося б. Я бачив, що Лютеція сіла в карету й поїхала. Та де мені було на моїх кволих ногах догнати її. І так уже не раз... — Він зміряв мене насмішкуватим поглядом. — Та вас би й не пустили в такій подобі, — він показав пальцем на мої голі ноги. — Вертайте назад.

Я ще побачив, як він підходить до сосни, розсовує кору і зникає у стовбурі.

Я прокидаюся зіпрілий і в ще більшій тривозі, хоча ж нічого не трапилося. Потім довго не можу заснути.

«Угорі зашурхотіли крила кажанів, щось заскавуліло. Потім пролунав цокіт копит. Чорна карета проминула мене, у віконечку гойднулася фіранка, і я побачив у світлі ліхтаря лише вказівний палець у чорній рукавичці, палець указував невідомо кому на мене. Я підбіг і скочив ззаду на східці, де зазвичай стояли лакеї. Карета набрала швидкості, і вітер бив мені в обличчя. Носом я вловлював дим згорілого листя. Карета стала спускатися різко на діл, хоча я не міг пригадати жодної вулички у Львові, яка б так стрімко йшла вниз. Вітер уже дув у спину, ставало все холодніше, я думав, чи не варто зіскочити й повернутися назад, але швидкість була така шалена, що я тільки міцніше стиснув поручні й уперше запрагнув негайно прокинутися, але сон переливався в сон, я мовби прокидався, бачив біля себе дівчат, але знову провалювався в ніч, аж поки карета не зупинилася на вузенькій вуличці. Я скулився, щоб мене не було видно, і визирав одним оком, спостерігаючи, як із карети вийшла пані в чорній пелерині й сукні та пішла до тієї будівлі, звідки долинав тихий розімлілий спів. Коли вона зникла з очей, я зіскочив на землю, карета в ту ж мить рушила назад, а в повітрі просвистів батіг.

Обабіч вулички тяглися старі одноповерхові будиночки з мертвими вікнами, тиша панувала непривітна й тривожна. Вузеньку сліпу вуличку перегороджував будинок, а заодно — і будь-яку надію вибратися з неї іншим чином, аніж вертати назад тудою, звідки прийшов. Сірий, непривітний, з гострими вежами, з облупленим тиньком, з вищиреними червоними яснами цегол, з густими плямами вічнозеленого, лискучого в сяйві місяця прочитану [19] Прочитан — плющ. , що навіював цвинтарні спомини, перетворюючи будинок на подобу склепу. Здавалося, що за тим прочитаним ховається щось таємне, мокре і слизьке. Хто мешкав там? Що за люди населяли той дім?

Це він — будинок з гострими вежами, про який згадував Жировий Король? Дивна сила манила мене до цієї будівлі. Я наблизився до залізної брами, оббитої викутими з заліза перекривленими обличчями й відбитками долонь. Брама не була замкнена, там зяяла доволі широка щілина, я легко в неї протиснувся, потрапив у темний коридор і пройшов уперед, випроставши руки, аби намацати наступні двері, але їх не було, я обмацав стіни ліворуч, праворуч і перед собою, але всюди наштовхувався на глуху стіну, аж поки, розчарувавшись, рушив назад і раптом вдарився головою об тепле дерево. Я натиснув плечем, двері заскрипіли, мене знову чекав темний коридор, я рухався, водячи рукою по стінах, і опинявся в нових коридорах. Здавалося, це триватиме безкінечно, аж поки мені не вдалося наштовхнутися на ще одні двері, далі йшов навмання, обережно переставляючи кроки, не відаючи, куди ступаю і що мене чекає. Я йшов на спів. І нарешті таки вийшов до широкої і неймовірно високої зали з колонами й вітражами, що зображали небачених звірів та істот, схожих на людей. У залі було тлумно, одні спілкувалися між собою, інші проходжувалися вздовж стін роззираючись, мовби потрапили сюди вперше. У глибині співав хор, але співав тихо й ненав’язливо, пісня не мала слів, точніше, мабуть, мала, але я нічого не міг второпати. Я потрапив у середовище людей, які між собою, очевидно, зналися й чулися призвичаєно, я не хотів від них вирізнятися й рушив уздовж стіни, приєднавшись до тих, що оглядали настінні мальовидла, які теж зображали фантазійні сцени невідомої битви людей і тварин, поле битви встелене було трупами одних і других та щедро залите кров’ю. Коли я притулив пальця, то відчув вологу, а на пальці з’явилася червона плямка. Я гидливо витер її об листя зеленого куща, і плямка з червоної стала зеленою. Вгорі попід самою стелею звивалися пагони ліан та орхідей, по них лазили барвисті ящірки, з ліан звисали вниз головою великі кажани з пулькатими червоними очима, здавалося, вони стежили за всіма. Жінки в темних плащах з каптурами розносили на тацях напої, я взяв келих і пригубив. То було вино, крижане, червоне й терпке. Пройшовши вздовж однієї стіни, ми опинилися близько від хору, повернули вбік і рушили уздовж протилежної стіни, на якій битва продовжувалася, але видно було, що люди перемагають звірів, хоча на боці звірів з’явилися ще й звіролюди — до половини вони були звірами, птахами або зміями. І вони були найжорстокішими, бо добивали поранених, нахвалялися відсіченими головами й руками, розтинали животи, насиляли відрізані вуха на дріт і чіпляли собі на шию, наче намисто. Мене вразило зображення воїна з відкушеними руками, кров цибеніла з його ран, стікала по стіні аж на підлогу і струменіла вузеньким рівчачком кудись у глиб зали. Велетенські гусениці заковтували лицарів живцем, але декому з них удавалося пробитися на поверхню їхніх м’яких тлустих тіл. Удалині виднівся пагорб, на якому стояв чоловік у білому одязі, вітер розвіював його біле волосся. У підніжжі пагорба вишикувалася лава арбалетників, готова відбити атаку. Перед ними — рівчак із гострими кілками, на яких уже конали деякі звіролюди.