Юрий Винничук - Лютеція

Жінка, що йшла переді мною, простягнула руку й зірвала листок з куща, зображеного на стіні, та стала обмахуватися ним перед обличчям, як віялом. У залі було й справді жарко. Я допив вино й узяв другого келиха. Раптом хтось торкнув мене за плече. Я озирнувся й упізнав Лютецію, теж у плащі з каптуром. Вона приклала пальця до вуст і прошепотіла:

„Я хотіла тебе сюди привести, але дещо згодом. Ти випередив події“.

„Що це за місце?“ — спитав я теж пошепки.

„Хіба не бачиш? Храм“.

„А ці люди?“

„Парафіяни“.

„Це не християнський храм?“

„Це храм з правіку. Потім він зник, а недавно вигулькнув із невидимого світу. І став видимим, але не для всіх“.

„Я недавно почув, що тебе в тому шинку бачили і тридцять, і п’ятдесят років тому. Як таке можливе?“

„То не була я. Просто певні завдання покладені саме на дівчину з таким, як у мене, волоссям. В різний час — це інша дівчина. Так триває вже роками. Ось і весь секрет. А хто тебе питав?“

„Це член клубу осіб, об’єднаних снами, в тому числі й снами про шинок. Вони намагаються відшукати цей шинок“.

„О-о, вони не тільки шинок хочуть відшукати, але й цей храм... навіть у першу чергу храм. Навіщо ти зв’язався з ними?“

„З цікавості. Просто я намагався знайти тебе наяві. І наштовхнувся на одного з них“.

„Краще забудь про них, якщо не хочеш клопоту“.

„А що може статися?“ — допитувався я, не розуміючи причини її стривоження.

Але вона не відповіла, у залі почався рух, усі присутні раптом заворушилися й попрямували туди, де співав хор.

„Ходімо, — шепнула Лютеція, — зараз почнеться проповідь“.

Ми наблизилися до натовпу. Хор замовк. На амвоні з’явився сивий чоловік з довгою білою бородою і орлиним носом. Мав на собі гаптовані золотом шати, що спадали з нього широкими складками, і нагадував того, що зображений був на стіні на пагорбі. Він підняв обидві руки догори й провів ними в повітрі спочатку ліворуч, потім праворуч, відтак схрестив їх на грудях і промовив:

„Дорогі браття і сестри, ті, що ввійшли, і ті, що вийшли, ті, що торкнулися, і ті, що не встигли, ті, що отримали, і ті, що не сягнули. Багато хто з вас уже знає, як стоїть справа з Великою Битвою, маю на увазі тих, хто буває тут віддавна й пильно стежить за усіма подіями. Знають вони і про наші втрати, і про наші перемоги, про просування наших військ у глиб ворожого краю, але також і про ганебні поразки, про ті руїни, які зустрічають на своєму шляху наші мужні воїни. Але скажу для тих, хто прийшов сюди вперше, а гадаю, і не востаннє. Незважаючи на те, що Велика Битва була нами виграна, виграна загалом, однак у глибшому розумінні поняття, яке означає перемогу, Битва триває далі. Незважаючи на те, що нам вдалося змінити циклічність світів. Нам час від часу надходять про Битву скупі звістки, записані на дрібних клаптиках полотна, а часом і на листі, або на пелюстках і стеблах, на корі дерев і на кавовій гущі, на камінчиках і корках, на дверях і дахах, на хмарах і тінях, на мокрій бруківці і пташиних слідах. Нам приносять їх птахи, струшуючи разом із пір’їнами, а дерева струшують їх із листям, їх мороз малює на вікнах, а вітер — на піску. І ми всі, що тут зібралися, ми є не ким іншим, як Священними Листарями Ордену, тими, хто збирає ті вістки по окрушинах, та хоч і не відчитує, бо не розуміє цих письмен, але приносить сюди, аби Нетленні розтлумачили їх і вписали в Літопис Великої Битви. Ті, що долучилися до нас уперше, мусять розуміти, що ці вістки можуть підстерігати нас будь-де і будь-коли, у найнесподіваніших місцях і в найнесподіваніший час. А що писані вони мовою посвячених, то треба навчитися впізнавати ці письмена, відрізняти їх від інших, від різних узорів, від тріщинок, плямок, цяточок і крапочок. Один наш брат недавно, купуючи квиток до театру, звернув увагу на власне такі крапочки, що були розташовані в незвичний спосіб, і ціле щастя, що він здогадався принести цей квиток нам, не вручивши його на вході квиткареві, придбавши другого. А це була звістка про ще одну нашу перемогу. Були випадки, коли вістка приходила у вигляді кривульок на небі або слідів на воді, себто все це були речі зникомі, зафіксувати їх треба було в лічені секунди, але й вони не оминули уваги наших братів і сестер. За що я висловлюю щиру вдячність. І ось буквально сьогодні сестра наша, підійди-но, доню, до мене, — звернувся він до Лютеції, вона подала мені свій келих і рушила до нього, — оця сестра наша, наливаючи до вранішньої кави молоко, помітила знайомі візерунки на поверхні горнятка... точніше, на самому плесі кави з молоком... І вона не випила її, а обережно, щоб не розхлюпати ані крапелинки, несла її сюди, долаючи безліч перепон, несла так, аби послання не було зруйноване. І донесла“.