Юрий Винничук - Лютеція

— О, бля! — вирвалося в Юлі. — Це ж треба!

— А ще... — тут Олена зробила паузу й порухала туди-сюди вустами. — Кажуть, вона трішки... е-е... ну, типу з фіалками в голові.

— Що це означає?

— Ти не знаєш, що таке, коли фіалки цвітуть в голові? Або коли метелики пурхають?

— Або коли горобці цвірінькають? — втрутилася Юля.

— Знаю, знаю. Але хотілося б конкретніше.

— Вона — гальмо. Читає мудрі книжки, філософію, тягає того кєнта в клуб на сеанси артгавзних фільмів, носиться з усілякими там кафками, прустами. Ну, така — смурна... Гарненька, але смурненька.

— А може, гарненька, але дурненька? — запитала Юля.

— Не схоже, — заперечила Олена. — Там інша крайність. У неї тема дипломної роботи «Магія і забобон у практиці львівських фармацевтів XVI—XVIII сторіч». Вона студіює старовинні манускрипти, допуск до яких їй організував майбутній тесть, бо сама вона б нізащо до них не дісталася. Та й тему таку фіг би їй затвердили, якби, знову ж таки, не він.

Отже, Люція... Вона мене цікавила все більше й більше, мені не сиділося на місці, я хотів кудись бігти, шукати, гукати, махати рукою... Натомість я кивнув офіціанту, щоб приніс ще одного келиха, налив, і ми утрьох випили. Усе, подумалося мені, на сьогодні досить снів, буду розслаблятися. Друга пляшка шампана не забарилася. Юля й Олена уже гомоніли, мов давні подруги. А хіба в давніх подруг можуть бути секрети? От Юля й запитала в Олени, як ми познайомилися. А що ми були вже злегка загазовані, то мені було байдуже, коли Олена почала, регочучи, розповідати про наші оглядини. Юля не могла стримати сміху.

— То ти, чудик, зібрався женитися, а мені нічого не сказав?

— Якби ж то женитися! — засміялася Олена. — Він же ж не просто хоче женитися, а на єврейці, й щоб виїхати в Америку. Хіба не так?

Я мовчав.

— Ах ти ж... — скреготнула зубчиками Юля. — Можна сказати — змію на грудях пригріла. Давай ще одну пляшку. От же ж кадр! А може б, і я за тебе вийшла?

— Та ти б не вийшла. Навіщо я тобі? Безробітний писака.

— Та ти ж незле заробляєш.

— Ну й що? Батьки б твої ніколи на мене не погодилися.

— А що — її погодилися б? — кивнула вона на Олену.

— А вони й не погодилися. Тема закрита.

— A-а, я ж не доказала, — озвалася Олена й почала розповідати фінальну частину. Юля реготала тепер на весь голос.

— Дівчата, ведіть себе пристойно, — попросив я, замовляючи третю пляшку. — Ми ж інтелігентні люди, як казав мій друг-доцент сантехнікові, чим його ввів у непоправний ступор.

Але вони вже пліткували, наче давні знайомі, язики їхні не зупинялися, я не встигав стежити за репліками.

— То ти хочеш виїхати? — запитала Юля.

— Не знаю. Чесно, не знаю. З одного боку, хочеться, бо тут жодних перспектив, а з другого — навіщо мені цей баян?

— От і я так думаю, — сказала Олена. — Навіщо мені виїжджати? Та й батьки мої нікуди не збираються.

— Поки що, — багатозначно зауважила Юля.

— Ну, можливо, щось зміниться, — стенула плечима Олена. — Але я одружуся з кохання, а не просто так.

— А шо — за бабло не хиляє? — запитала Юля.

— Ні. У мене з цим проблем нема.

— А в кого є? — наїжилася Юля.

— Не знаю. Мабуть, у того, хто цим переймається.

— Ти на мене натякаєш?

Я побачив, що назріває гроза, пригорнув їх і поцілував у щічки.

— Бабасики, попустіться. Ми відпочиваємо. Ви обоє центрові тьолки. Мені просто повезло, що я опинився у вашому вишуканому товаристві.

— Обана! — прошепотіла Юля. — Приперлася моя радість!

До кнайпи саме увіходив її кавалер з друзями. Побачивши Юлю, кинувся до неї, а та почала вдавати неймовірне зворушення й вихлюпувати бурю почуттів, а за хвилю приєдналася до нової компанії. Ми зосталися з Оленою.

— Умгу, — сказала вона, — цікава особа. Що ти в ній знайшов?

Я нікому не розповідав про свою роботу для генерала, то й тут не став.

— Я в ній знайшов гарну компаньйонку для бухання. От і все.

— І для трахання?

— Ну, ми ж інтелігентні люди.

— Авжеж. Я, знаєш, завдяки тобі пізнала життя з іншого боку.

— Невже?

— Просто після твого візиту до моїх батьків я замислилася над тим, що веду ненормальний спосіб життя. Весь час за книжками. Не конче за наукою. Але все одно — весь час у хаті. А після того я почала частіше бувати на людях. Перед тим, коли мене кликали кудись на танці чи в ресторан, я відмовлялася. А потім якось зосередилася на собі, задумалася й дійшла висновку, що згадую я зі свого життя не ті неймовірно щасливі хвилини, коли валялася на канапі й читала мудрі книжки, а коли десь поїхала на природу, зустрілася з друзями, хоч це й було доволі рідко. Зате тепер я собі в розвагах не відмовляю. Ну, так, я скотилася з п’ятірок на четвірки, але в кінці семестру тато все полагодить. То чому б не розслабитися?