Юрий Винничук - Лютеція

Я погодився. Те саме я відчув в армії: коли згадував своє цивільне життя, то не те за книжками та писаниною, а те, яке було бурхливим, сповненим пригод і скандалів.

— Скажи мені, — запитала вона, — чим тебе зацікавила та Люція?

— Та то не мене. У мене є товариш у Києві, просив її відшукати. Колись вони зустрічалися.

— Ну, я ж бачу, що ти брешеш.

Оце воно! Згадав я слова стрийка Зеня про єврейську жінку. Оце вона й читає мене, як дешевий комікс.

— Ну, добре, — погодився я, — це виглядатиме кумедно, дурнувато, і взагалі...

— Та кажи вже.

— Вона мені наснилася. Отака, як я описав. І назвалася Лютеція. Тобто уві сні вона Лютеція, а насправді, можливо, Люція. Але це ще не все. Мені трапилися записки Івана Вагилевича... це поет і вчений початку XIX сторіччя. Він описував свої сни. І в тих снах, дуже детальних, теж в Лютеція, і така сама, як і в моїх снах.

— І все?

— А що може бути ще?

— А що ви з нею робили в сні? Тобто ти й Вагилевич?

— Та нічого особливого. Спілкувалися. Часом цілувалися. Просто... ну, трималися за руки...

— Капець. І ти повірив, що вона існує насправді?

— Ну, вона мені про це сама сказала.

— У сні?

— Таж у сні. Правда, зауважила, що нам буде важко перетнутися в реалі. Бо ми там інакші.

— Ти чіканутий, — зітхнула вона. — О-о, я відразу подумала, що ти чікі-рікі.

— Те саме мені й пташка сказала: «Чікккірікккк!»

— Дуже розумна пташка. Я її знаю?

— Ні, це справжня пташка... тобто не людина.

Вона подивилася на мене примруженими очима.

— Пташка... так-так... з деким і білочки розмовляють.

— Мене стрийко попереджав.

— Про що?

— Що ви, єврейки, проникливі, як цариця Савська.

Вона розсміялася.

— Цариця Савська мала волохаті ноги.

— Добре, — сказав я, — ти мені покажеш її?

— Ногу? Ти ж її бачив. І навіть гладив.

— І це було прекрасно. Але я про Люцію.

— Запросто. Але тобі й так там нічого не світить.

— Я ні на що й не претендую. Хочу її лише побачити.

— Добре. Мені пора.

Ми домовилися, що я чекатиму її біля медичного після занять. Коли вона підвелася, я запитав дуже невпевнено:

— Може, до мене?

Вона похитала головою.

— Краще не починати.

Я простежив за її звабливою фігурою і ледве стримав себе, щоб не кинутися навздогін, бо в цій її фразі не було категоричності, вона промовила її доволі лінивим тоном, який неодмінно, як мені здалося, передбачав гаряче заперечення і переконування в тому, що все не так, що є щось, що нас єднає і не хоче розриватися. Я навіть рота розкрив, щоб гукнути її, але не випустив жодного звуку.

Біля інституту крутилося багато студентів, зодягнених, мов цяцьки. Ось куди треба ходити на зальоти, подумав я, милуючись дівчатами. Урешті з’явилася Олена.

— Зараз вона вийде. Оно бачиш того аленделончика? — кивнула на високого стрункого хлопця в новеньких джинсах.

— Це її пацан?

— Так. Він її щодня чекає й відпроваджує. Не знаю, яким чином ти вклинишся.

— Я й не буду вклинюватися. Просто подивлюся.

— І що?

— Потім, може, ще насниться, то нагадаю про себе.

— Ти точно чікі-рікі.

З бічних дверей вийшла група дівчат, я відразу впізнав Лютецію, хоч вона й виглядала дещо інакше: була вбрана в джинси, обтислу сорочку, а волосся не спадало на плечі, а було скручене у вузол. І ще вона була намальована, хоча в снах — ні. Вона підійшла до хлопця, узяла його під руку, і вони рушили в нашому напрямку. Я не зводив з неї очей. Коли вони порівнялися з нами, Лютеція глянула на мене, миттю відвернула погляд, але тоді знову глянула, а коли проминула, то ще й озирнулася, але впівоберта. Я ледве стримав себе, щоб не озватися до неї.

— Отак і будемо стовбичити? — запитала Олена. — Чи ти збираєшся за нею стежити?

— Не знаю, що робити. Якби вдалося з нею перекинутися кількома словами на самоті...

— То що?

— Я спробував би нагадати їй про наш сон.

— А де певність, що ти теж їй снився?

— Ну, ти ж бачила сама, як вона озиралася.

— Може, вона озиралася на мене, побачивши таке саме волосся?

Я визнав, що вона може мати рацію.

Мій тато нарешті зважився переїхати до мене. Це для нього не було просто, бо все ж у нього були сусіди, з якими він постійно контактував, вони зазирали до нього щодня, й до них він звик, як до рідних. Але він, мабуть, відчував, що може скоро померти, хоч нічого мені й не казав. Я вмовляв його лягти в лікарню на обстеження, але він переконував, що чудово й сам себе контролює, нагадуючи, що він же ж лікар.