Юрий Винничук - Лютеція

— Треба до тебе переїхати, поки я живий, бо потім мертвого тяжче везти, — сказав він, натякаючи на той Великодній понеділок 1991 року, коли ми з ним везли мою покійну маму до Винників.

— Тобі ще рано вмирати.

— Де там рано... Усі мої друзі повмирали, вже ніщо мене тут не тримає.

Я приїхав його забирати, і бачу його смуток, у цій хаті батьки прожили тридцять сім років, а я чотирнадцять, не рахуючи приїздів улітку часом на цілий місяць. Разом із татом треба забрати ще купу речей, які мені не надто й потрібні, але з якими так багато пов’язано. Біля фотопортрета мами тато ставить квіти й каже, що час від часу щось просить у неї, наче у Богородиці. Я з подивом слухаю його.

— І ти знаєш... вона мені помагає, — тішиться він. І ця його віра передається мені. Я вдивляюсь у її чисте усміхнене обличчя й думаю: що попросити?

Увечері я націджую вина, попиваю, тато теж цмулить і згадує історії, які вважає за дуже важливі, а я записую. Він пірнає у свою молодість, і щоразу я довідуюся щось нове для себе, щось, про що він раніше не розповідав, а коли нагадую йому попередню версію подій, він здивовано зиркає на мене й плутається.

Мій батько походив з села Бережанка Лановецького району на Тернопільщині. Їхнє село було під Польщею, неподалік від кордону. Тато розповідав, що він не раз ходив на той бік, займаючись контрабандою. То була ризикована справа, бо могли підстрелити. Але тоді ще не було такого кордону, який з’явився по війні. Прикордонники мали свої терени, які вони обходили чи об’їжджали, або ж чатували в засідках. Були й «свої» прикордонники, які отримували на лапу кілька золотих і, коли треба, заплющували очі.

Трагедія, яка трапилася з двоюрідним братом мого тата, не мала розв’язки. Убивці не були покарані й не були відімщені. Так я думав.

Газета «Діло» у № 121 від 03.06.1926 року на другій сторінці помістила новину під назвою: «Знову вбивають».

«Недавно в Кременецькому повіті на Волині — сталася страшна подія. 12 травня селянин с. Бережанки, Лановецької ґміни Петро Винничук, 18 років, пішов шукати роботи по сусідних селах. Дорогою зустрів кількох подорожніх, з котрими пішов далі. Недалеко села Грибової, за 700 —800 метрів від польсько-радянського кордону це товариство зустріло кілька жовнірів польської пограничної сторожі зі стражниці корпусу охорони погранича. Ніхто з подорожніх не втікав.

Тоді пограничники одпровадили Винничука в бік дороги за корчі і цілком несподівано 4 стрілами розстріляла Коли він у передсмертних муках робив зусилля встати, то жовніри накинулися на нього, били прикладами по голові й багнетами докололи... Усю ту подію бачили випадкові сопутники Винничука, котрі, стоючи поодаль, тремтіли за свою долю.

Але з ними жовніри обійшлися инакше; наситившись пролиттям крови Винничука, вони просто їх заарештували, нібито за спробу перейти кордон, і тепер вони сидять у кремінецькій в’язниці.

Батько забитого, довідавшись про страшне вбивство свого сина, став домагатися вияснення від пограничної сторожі, але йому в тому відмовили; заборонили забрати й тіло сина до рідного села, а звеліли поховати тут же, у Грибовій. По словам батька, при небіщикові було 20 зол. і 2 довоєнні рос. рублі сріблом, але батькові віддали лише 1 зол. і 45 коп. сріблом».

Не можна сказати, що польська влада пустила цю подію плазом. Прикордонників і свідків допитали. Перші наполягали на тому, що бідолашний хлопець намагався перейти кордон, а другі — на тому, що до кордону вони й не наближалися, що не мали при собі звичного набору контрабандиста — польських товарів, які можна виміняти на тамтому боці. І головне у словах свідків — це звірство, з яким прикордонники добивали хлопця. Але хто би там слухав простих селюхів?

На тому й закінчилося. Але таких убивств чи то прикордонниками, чи поліцаями було доволі багато. І жодного разу вбивця покараним не був. І це ще тільки 20-ті роки. І ще не почалася пацифікація. А потім прийдуть визволителі, вивезуть батьків мого тата на Сибір, а про його іншого двоюрідного брата Івана Греня вже в наш час повідомить Меморіальна дошка на будівлі Тернопільської гімназії: «У цьому будинку весною 1941 року органами НКВС були заарештовані учні 10 класу СШ № 1. Усі вони загинули в таборах ГУЛАГу: Іван Грень, Михайло Греньків, Микола Крушельницький, Микола Млинко, Роман Пасіка, Мартиніян Перс, Роман Поліщук, Леонід Сеньківський, Ярослав Стасюк». Я дивлюся на їхнє фото: в Івана такі ж пулькаті очі, як і в Петра Винничука, і в мого тата. Найкумедніший з них — Мартиніян Перс, теж родич: малого зросту, клаповухий, ще зовсім хлопчик. За спогадами бабусі, неймовірно заразливо реготав...