Юрий Винничук - Лютеція

— Знаєш, — казав мені, — є люди, в яких живе не якийсь особливий ґатунок звіра, а цілий звіринець. Такі люди приречені на поразку. Їхня слабість полягає в тому, що вони бачать себе добрими, їм здається, що все, що вони чинять, — іде з чистого серця. І коли вони чинять зло, то в їхніх очах воно не скидається на зло. В якийсь момент доля сприяє їм, може, навіть настільки, що їхні темні справи їм чудово вдаються. Але рано чи пізно настає зворотній процес... вони починають за все це дорого платити життєвими незгодами, здоров’ям...

Сталося так, як він передбачив. Усі за все заплатили, хату я відвоював, зло відступило і всохло. В одному лише тато помилився: коли казав мені, що лихі люди живуть довго. Але, як з’ясувалося, бувають і винятки.

«Я за будь-якої ціни вирішив відшукати Лютецію й став розпитувати всіх знайомих, чи чув хтось таке ім’я, але ніхто мені не відповів ствердно. Ім’я було дивним, кожен перепитував, чи я його не перекрутив. Та одного дня, прогулюючись з Ернестиною Єзуїтським парком, я почув, як вона перекинулася зі знайомою кількома словами про якусь Люцію. Коли ми зосталися самі, я запитав, про кого йшлося. Ернестина здивувалася моєму зацікавленню, але відповіла, що розмовляли вони не стільки про дівчину, як про сина воєводи — Кароля, за якого Люція має незабаром віддатися.

„А яка вона з вигляду?“ — питав я далі, хоч і не міг жодним чином пояснити собі, звідки в мене така цікавість, але щось мене манило до тієї невідомої Люції.

Ернестина смикнула мене за носа.

„Ти забув, що гуляєш зі мною? Як можеш думати в цей час про іншу?“

Проте я не відступив, і вона описала її так, як передчуття мені й підказувало. Але Ернестина знала Люцію тільки з видження й не могла мені більше нічого розповісти. Та я й не надто наполягав, щоб не зіпсувати їй настрій, помітивши, що для неї це чомусь дратівлива тема. Довідавшись, що Люція ходить щоранку до катедри, я вирішив підстерегти її й самому пересвідчитися, як вона виглядає. Так власне й сталося. Я відразу впізнав її, то була вона, Лютеція, у супроводі своєї доволі підтоптаної тітки з довгим гострим носом. Але був також із ними й той Кароль, схожий на чаплю. Я вклонився їй, вона зиркнула на мене якось налякано й одразу відвернула погляд.

„Моє шанування, панно Лютеціє“, — проказав я тихо.

Вона сіпнулася, але не відповіла. Я залишився на місці, а за мить почув, як хтось мене смикає за рукав. Біля мене стояв той самий клаповухий карлик, якого я бачив у шинку. Вдягнений був у кунтуш з вилогами.

„А що, прошу пана, вас цікавить та краля? На жаль, вона скоро буде недосяжна, бо віддасться за хлопа з порядної родини. Але я можу панові стати в пригоді“.

„Яким чином?“

„Передати для неї записку“.

„Так, щоб ніхто не помітив?“

„То вже як собі забажаєте. Бо бувають такі записки, вручення яких передбачає якраз той цікавезний факт, що їх помітять. Ну, наприклад, така: „Кохана, остання наша ніч — вершина насолоди. Я був у раю. З нетерпінням чекаю нашої зустрічі на умовленому місці цієї ночі“. І все. А потім маємо скандал, бурю в нічному горщику, з’ясування стосунків і море сліз. Вам цього хочеться?“

„Ні. Моя записка повинна бути непомітною“.

„То прошу. Ось вам папір, ось каламар, ось і перо“.

У нього й справді висів на поясі каламар. Я приклав папір до муру й написав: „Мрію, щоб наші сни стали реальністю. Якщо ти мене впізнала, дай знак, коли будеш виходити з катедри“. Карлик скрутив записку в тоненьку рурочку, підморгнув мені й зник у костелі. Я зостався чекати. За хвилю він з’явився.

„Ну, що — я заробив флорин?“

„Вона взяла її?“

„Ще би! Я всунув їй просто в долоню“.

„І вона прочитала?“

„Вона розгорнула Біблію, поклала записку між сторінок і прочитала“.

Я заплатив йому й запитав:

„То ви знаєте, хто вона?“

„А ви не знаєте, кому записку передали? Цікаво. Кохання з першого погляду. Я таке люблю. Звісно, що знаю, хто вона, бо я знаю всіх. Її звати Люція Хмелевська, донька Михайла Хмелевського, що має дідизну в Ожидові. А тут у них кам’яниця на Хорунщині [20] Хорунщина — теперішня вулиця Чайковського. . Як бачите, до неї приставлена тітка, ще та мегера, то й наблизитися непросто. Але в костелі стара шухляда віддається так ревно молитві, що хіба гарматний постріл відволік би її увагу“.

„А той шалапут?“

„А він, своєю чергою, аби приподобитися бабері, теж удає, ніби нема для нього нічого важливішого за молитву. Ще вам скажу, що Люція любить провідувати цукерню в пасажі Андреоллі. Можете підстерегти її й там“.