Юрий Винничук - Лютеція

Тут спало мені на думку: чи він упізнав зараз мене, як підносив пунш у тому нічному шинку?

„Скажіть, — звернувся я до нього, — тут десь повинен бути шинок. Отам — між тими кам’яницями. У підвалі. Там співає дуже гарна дівчина з полум’яним волоссям“.

Карлик зиркнув на мене з підозрою:

„Ні, пане, там жодного шинку нема. Та й не було ніколи. Але я знаю, що ви маєте на увазі. Це шинок, який декому сниться. Він і мені снився не раз. І там, у тому сні, справді співає дуже гарна дівчина, схожа на оцю, що зараз ревно молиться. Ми там усі в тому сні побували. І всі в неї закохані. Але повернутися не так просто. Бувайте здорові“.

Він подався своєю дорогою, а я зачекав, коли закінчиться меса. Нарешті пролунав голосний „amen“, почувся гомін, рипання лавок. З дверей вийшов старенький ксьондз, за ним почали виходити люди, кожен щось казав ксьондзові, той відповідав і благословляв. Я стояв так, аби мене неможливо було не помітити. Нарешті з’явилася Лютеція, вона подивилася на мене пильним оком і приклала пальця до вуст. Це все. Але й цього знаку було для мене досить. Він мене так збадьорив, що я вже місця собі не знаходив і пішов назирці за Лютецією.

Публіка після Служби Божої розбрелася по каварнях та цукернях, а значна її частина — по картярнях, де шляхта здобувала перемоги або зазнавала поразок, граючи в „фараона“. Картярні у Львові з’явилися після повстання 1831 року, коли місто залили втікачі з московської частини Польщі, вони й принесли моду на карти, взоруючись на кацапських картьожних та програючи маєтки. Раніше шляхта теж грала в карти, але приватно у власних домах, однак це вже тоді не подобалося цісареві Йосифу II, і він заборонив окремим патентом „своїм коханим галицьким підданим грати в macao, farao, trente, mezzo-duodeci й страшака“.

Але Лютеція з тіткою і кавалером не пішли до цукерні, як можна було сподіватися, а подалися на свою Хорунщину. Три роки тому тут ще протікала безсоромно брудна Полтва, біля „Hotel de la Russie“ [21] «Hotel de la Russie» — готель, що містився там, де зараз «Жорж». завертала Ліворуч і сочилася попід дерев’яними мостиками, а в берегах, зарослих очеретом, без кінця кумкали жаби. Річку заклепали й заклали бруківкою аж до театру. Йти далі за дівчиною не було сенсу.

Увечері, коли Ернестина прийшла до мене, я, щоб не зрадити своїх почуттів, відразу став її пригощати вином і сам випив нахильці два келиха. А все ж усе в мені кипіло, я прагнув якнайхутше знову побачитися з Лютецією.

Наступного дня в „Dzienniku Mód Paryskich“ я натрапив на нове оголошення: „На вулиці короля Марка відрилася пекарня „Цвібак Королівський“. У п’ятницю я знову з’явився в тому клубі, хоч Лютеція й застерігала не мати з ними справи. Та сама компанія сиділа за столом. Хоча ні, не та сама — до них приєднався новий член, у якому я упізнав кавалера панни Люції. Нас познайомили — Виновий Митусь... Ми кивнули одне одному. Я намагався тримати себе в спокої й нічим не зрадити свого хвилювання.“

„Чи було продовження вашого сну?“ — відразу поцікавився Джокер.

Я описав дрібні деталі, але про храм, де слухав проповідника, не згадав. Щось мені підказувало, що з цим не варто квапитися, доки я не зустрінуся з Люцією увіч. Але вони щось знали.

„На цьому справді обірвався сон? Ви не заскочили в ту карету?“, — допитувався він, пильно дивлячись мені у вічі.

„А чому б я мав заскакувати? Мені було страшно“, — стенув я байдуже плечима.

„Можливо, вона завезла б вас у будівлю, яка нас цікавить. У будівлю з гострими вежами, звідки лине спів хору“.

Він при цьому й далі уважно дивився мені в очі, але я не відвів погляду.

„Уперше чую. А хтось із вас уже там побував?“

„На жаль, ні. Ми лише чули про неї. Карета з’являлася нам теж, але мчала надто швидко. Що ж до тієї будівлі... а може, храму... Знайти його ми не можемо. Ті люди, що там збираються, дуже небезпечні. Вони називають себе Листарями“.

„Чим можуть бути небезпечні Листарі?“

„Хіба ви не чули про Велику Битву? — Він знову дивився на мене пильним оком, а я знову намагався не відвести погляду. — А їй усе ще нема кінця. Невидима й нечутна війна. Яка триває вже тисячі років. Те, чим займаються Листарі, неприпустиме. Вони нахабно оббріхують воїнство, вигадують несусвітні вісті, які поширюють поміж себе. Відчитують ті вісті в дивних фантазійних місцях, на предметах, що їм трапляються на очі, але які за своєю природою не можуть слугувати для послання, — він поволі піднімав голос, у якому вчувалося роздратування. — Їхні звідомлення — суцільні фальшивки! Там і близько того не відбувається, про що вони повідомляють! Це дії ворожі. З цим треба покінчити. Ми будемо дуже жорстоко припиняти всі їхні починання, аж до... — він зробив паузу й пожував своїми повними вустами, — ...аж до крайніх заходів“.