Юрий Винничук - Лютеція

Так, живою, я й приніс ту курку на забаву. Там уже зайнялися нею справжні майстри справи своїх батьків і дідів — кагебістські синочки. Тушкували її години чотири, бо курка виявилася пенсійного віку, жувати її було непросто.

Окрім краденого, на святковому столі було безліч різноманітних смаколиків і напоїв, а коли всі розсілися, то кожен оповів свою історію крадіжки, об’єктами якої виявилося вино, горілка, ковбаса, сир, хліб і т. д. Більшість до справи підійшла фахово: цупили під прикриттям, адже в ту дрімучу епоху супермаркети були рідкістю, весь товар містився за прилавками, і покупцеві його подавав продавець. Отже, ті, що крали ковбасу, сир чи горілку, спочатку їх замовляли, а поки продавець рахував, один хапав і тікав, а інші його прикривали.

Юльця для себе знайшла інший вихід: вона вкрала в діда пляшку «Геннессі». На репліку, що це заборонено, вона нагадала, що заборона стосувалася тільки батьків, а діди сюди не належали. Що ж — усім довелося змиритися, тому цей подвиг їй без проблем зарахували. А якби не зарахували, то був би клопіт: такий гість мусив би того ж вечора реабілітувати себе новим грабунком.

Більше того року я нічого не вкрав, і тюрма мене оминула.

«Сон вів мене, як і раніше, в сутінках на Ринок. Сіявся дрібний сніг, але зимно не було. Несподівано з-за рогу виїхав чорний катафалк. Він їхав повільно, мовби віз щось дуже крихке, і я зумів зазирнути до його віконця та побачити дві труни, обабіч яких світилися свічки. Катафалк завернув на Краківську і зник у темряві. Я підійшов до знайомої брами, цього разу вона не ховалася від мене, і спустився до шинку. Лютеція була саме на сцені й співала. Я заслухався, її спів леліяв мене на своїх хвилях, мені здавалося, що я пливу й вигойдуюся в просторі, наче б був невагомим. Кілька осіб мені кивнуло, я відповів. Очевидно, я вже тут свій. Я сів за вільний столик, мені принесли карафку з пуншем. Спів завершився, і Лютеція приєдналася до мене.

„Тепер я знаю, хто ти, — сказав я. — Ти живеш на Хорунщині, звати тебе Люція Хмелевська. Маєток твого батька в Ожидові. У тебе є наречений“.

Вона похмуро дивилася на мене. Потім озвалася дуже тихо.

„Забула тобі сказати, що це дуже небезпечно — перетинатися між сном і явою. Краще не треба мене шукати“.

„Але я вже тебе знайшов. І ти дивилася на мене. І читала мою записку. І прикладала пальця до вуст“.

Вона зі смутком похитала головою.

„Я цього не пригадую. Я могла випадково прикласти пальця до вуст“.

„Ти обманюєш. Ти все чудово пригадуєш. Ти просто з якоїсь причини не хочеш, щоб ми перетиналися увіч?“

„Наші здибанки наяві можуть погано закінчитися. Усі ми, Листарі, перебуваємо в небезпеці. Нас вистежують і вбивають. Але не у снах, а — ТАМ. У снах нам зробити нічого поганого ніхто не може. А в житті все інакше. ТАМ силу мають вони“.

„Хто — вони?“

„Ті, Що Стежать За Нами. Ті, Що По Той Бік Великої Битви. Вони полюють за звістками, нищать їх, де тільки можуть, а коли їм вдається приловити Листаря, то не вагаються. Тому так є, як є. І якщо ти хочеш спілкуватися зі мною, то краще задовольнятися снами“.

„Я закоханий у тебе“.

Вона пригорнулася до мене, я поцілував її. Проте вона була все ще сумна.

„Що з тобою?“

„Учора було убито двох наших“.

„То це їхні труни я бачив у катафалку?“

Вона кивнула.

„Убили Конфуція та ще одного“.

Я підвів голову й справді за баром уже не побачив китайця.

„Як їх убили?“

„Конфуція знайшли під старим муром, який на нього обвалився. А той другий начебто повісився у себе вдома. Хоча ніхто з нас у це не вірить. Вони це чинять різними способами. Одну юну художницю переконали, що в неї смертельна хвороба. На кожному кроці їй говорили про це й таки довели до самогубства. Вона викинулася з дзвіниці. Хоча хтозна... може, її скинули“.

„Тому ти боїшся?“

„Ми всі боїмося“.

„Я знаю, хто за вами полює“.

Тут я розповів їй, що знову побував у тім братстві снів. Але вона, не дослухавши, дала мені знак замовкнути, покликала старшого чоловіка й запросила сісти біля нас та приєднатися до розмови. Відтак я мусив почати від першого свого візиту в той клуб. Вони уважно слухали, і я бачив у їхніх очах тривогу.

„Знаєте, що я вам скажу, — промовив чоловік, — більше туди не ходіть. Вони рано чи пізно розкусять, що ви щось приховуєте. У них для цього є багато опрацьованих і надійних методів. Ви не отямитеся, як вас проти вашої волі допитають і знищать. Просто надалі, якщо вони вас відшукають, скажіть, що ви ходили до психіатра, і ваші сни нарешті зникли. Але обіцяйте їм, що коли сни відновляться, то прийдете до них. — Потім він поглянув на нас уважно і запитав: — Маю надію, що ви наяві не перетиналися? — Лютеція труснула головою, я теж. — Добре, — кивнув він. — У нас і так надто багато втрат“.